1976

Як відомо, утримати здобуте важче, аніж його досягти. Звичайно, після бронзового успіху попереднього сезону від луцької команди очікували більшого. Тим більше, що кістяк „основи” вдалося зберегти майже повністю: залишили команду лише оборонець Кулієв, який перейшов до бакинського „Нефтчі” та півзахисник Фурсов, котрий завершив кар’єру. Натомість, посилення було хоч і нечисленним, але відчутним. З львівських „Карпат” прийшли досвідчений захисник Роман Риф’як та молодий форвард Нодарій Бачіашвілі, у вінницького „Локомотиву” вдалося „висмикнути” одного з кращих атакуючих півоборонців ліги Ігоря Гатауліна, а з фарм-клубу лучан – львівського СКА, залучили талановитого півзахисника Степана Юрчишина.

Однак склалося враження, що усі зовнішні навколофутбольні фактори були проти лучан. Підготовку СК Луцьк, на відміну від попередніх років, розпочав не у Львові, а в Луцьку. Проте вже перший тренувальний збір на Закарпатті пройшов без старшого тренера Кеслера, який через хворобу приєднався до команди лише в середині березня. Та й про якусь роботу у цей час важко було вести мову, адже начальник команди майор Хафізов займався більше адміністративними питаннями, а після трагічної загибелі у автокатастрофі наприкінці 75-го другого тренера Анатолія Епельбаума, ця посада в клубі залишалася вакантною і тренувальним процесом завідував капітан команди В.Дударенко. Після цього лучани взяли участь у традиційній весняній першості збройних сил, що проходила в Одесі, однак грою не вражали. Більшість передсезонних спарингів завершувалася внічию, а на кілька поразок припала лише одна перемога над житомирським „Автомобілістом” – 1:0.

Ще одна прикрість очікувала на команду на старті сезону. Традиції радянського футболу передбачали, що призери та переможці різноманітних змагань у якості „призових” одержували направлення на товариські матчі та турніри за кордон. Й, відповідно, чим вищим було зайняте місце, тим престижнішою була країна направлення. СК Луцьк, як володар бронзових медалей чемпіонату-75 також мав право на закордонний вояж. Але оскільки волиняни й так кожного року каталися до Польщі, то й направили їх на турнір до екзотичного африканського Сомалі, де на початку квітня луцька команда мала спарингуватися з клубами Алжиру, Єгипту та Іраку. А оскільки у цей же час розпочинався сезон в українській зоні другої ліги, то укладачі календаря перенесли перші чотири матчі СК Луцьк на пізніший термін. Як на зло, саме навесні того року на батьківщині сомалійських піратів відбувся черговий переворот із зміною влади та збройними сутичками і про поїздку до Африки довелося забути. Та поки лучани „відпочивали”, не маючи можливостей для проведення хоча б товариських матчів, їх суперники вже входили у ігровий ритм і набирали очки.

Зрозуміло, що футбольний сезон луцька команда розпочинала досить розбалансованою. А у матчі відкриття чемпіонату на неї очікував досить складний опонент – харківський „Металіст”, який щойно вилетів до другої ліги і збирався негайно повертатися у клас вище. Та непростий екзамен лучани витримали – обидва суперники продемонстрували видовищний футбол. І якщо у першому таймі гра проходила на рівних, а відзначитися вдалося гостям, то після перерви на полі домінував СК Луцьк і невдовзі Володимир Дударенко чудовим ударом зльоту після подачі штрафного зрівняв рахунок. На жаль, дотиснути харків’ян не вдалося, незважаючи на купу сприятливих для цього моментів.

Перед початком наступного поєдинку проти полтавського „Колоса” ну луцькому стадіоні відбулося урочисте вручення команді завойованого за підсумками минулого чемпіонату „Рубінового Кубка”. Приз протягом гри було виставлено на почесний огляд глядачів, а СК Луцьк прагнув довести свій авторитет володаря трофею бомбардирів. Однак, маючи тотальну перевагу, форварди волинян ніяк не могли матеріалізувати її в голи. Перемогу ж вдалося здобути лише за рахунок влучного пострілу захисника Сергєєва зі штрафного у другому таймі – скромно, але з яким-не-яким смаком. А у першості після цього лучани зав’язли у нічиїх. Незважаючи на те, що першої поразки команда зазнала лише у п’ятому матчі, після восьми поєдинків у її активі було аж шість мирових підсумків за різниці забитих-пропущених 4 – 4. Варто, однак, зазначити, що у їх числі були і непрості очки, здобуті у Миколаєві та в Одесі з місцевими армійцями. Ще одним нюансом цього періоду стало звільнення щойно призначеного другого тренера команди, уславленого київського динамівця Віктора Серебряникова. Пропрацювавши лише місяць, заслужений майстер спорту залишив Луцьк, не зійшовшись з головним тренером Ернестом Кеслером з дисциплінарних причин.

Другу перемогу в сезоні СК Луцьк здобув лише через місяць після першої, коли вдома з рахунком 2:0 було подолано севастопольську „Атлантику” – на восьмій хвилині рахунок відкрив Пристай, а незадовго до фінального свистка подвоїв його Гатаулін. Та затим знову були нічиї вдома з херсонським „Кристалом” та у Хмельницькому, після яких лучани програли чергові два виїзні матчі і у турнірній таблиці скотилися на 16-е місце. Подібна прикрість призвела до традиційного у таких випадках „кабінетного розбору польотів” на рівні облспорткомітету, де чиновники „пропісочили” гравців та тренерів, а останні визнали провину у незадовільній морально-вольовій підготовці футболістів і пообіцяли негайно виправитись.

Обіцянку команда виконала, хоч і зі „скрипом”. Ждановський „Новатор” здолали 1:0 за рахунок самовідданих дій капітана Володимира Дударенка і єдиного голу у його виконанні. Матч з горлівським „Шахтарем” розпочався просто на „ура”, бо вже на п’ятій хвилині рахунок був 2:0 на користь лучан. До перерви Пристай оформив „дубль”, але у другому таймі команда розслабилася і дозволила гостям сквитати два голи – у підсумку 3:2 і чергове неоднозначне враження від проведеного матчу. Ну, а 27 червня не вигравати СК Луцьк аж ніяк не міг, бо у гості завітав рівненський „Авангард”. Вже звичну ігрову і територіальну перевагу у матчі мали лучани, але довести справу до гола ніяк не вдавалося. Долю дербі на цей раз вирішив єдиний м’яч – у другому таймі після кутового у виконанні Тихоновича вправнішим у карному гостей виявився В.Дударенко, який знову приніс свої команді перемогу. Газета „Молодий ленінець” на таких радостях навіть відзначилася неординарним заголовком матчевого звіту “Гол – один, задоволених – 9000” і зауважила, що господарі поля зіграли як у своїх кращих поєдинках минулорічного «бронзового» сезону. Однак завершення першого кола знову вийшло „змазаним” – після двох гостьових нічиїх лучани у Києві програли 0:1 місцевим армійцям, котрі йшли на останньому місці. Хоча варто зазначити, що в останньому матчі арбітри, „рятуючи” киян, не зарахували чистих два голи у виконанні лучан у ворота СКА. Відразу після цього матчу відразу троє гравців СК Луцьк – Фігель, Пристай та Гатаулін були викликані до складу збірної України, котра проводила товариську зустріч з минулорічним переможцем чемпіонату – „Кривбасом”. Зрозуміло, що збірники виявилися кращими за господарів, здолавши останніх з рахунком 2:0. Для лучан же ж додатковою родзинкою цього поєдинку стало й те, що рахунок в матчі на 17-й хвилині відкрив півзахисник СК Луцьк Володимир Фігель.

Липнева міжколова перерва 1976 року увійшла до історії луцької команди, як черговий здобуток, ознаменований медаллю. Але зважаючи на „секретність” цього успіху уболівальники СК Луцьк про нього так і не дізналися й сьогодні ми вперше відкриємо таку цікаву сторінку клубного літопису. Отож, як відомо, луцька команда перебувала на балансі Прикарпатського військового округу і, відповідно, підкорялася усім внутрішнім порядкам та розписам армійського призначення, зокрема, щодо участі у внутрішніх турнірах збройних сил СРСР. Таких налічувалося три. Навесні усі армійські команди майстрів збиралися на півдні для розиграшу Весняної першості, котра для них виступала як додатковий етап підготовки до сезону у відповідних лігах майстрів. У ній регулярно приймав участь СК Луцьк, та, як ми вже зазначали, успіхів там жодного разу так і не добився. Восени розігрувався Кубок збройних сил, в якому приймали участь команди усіх округів. Але найпрестижнішим і найважливішим армійським турніром був, безперечно, Чемпіонат ЗС СРСР, котрий зазвичай проводився влітку за участі, знову ж таки, представників усіх територіальних підрозділів мілітаристської держави. На ці змагання, зрозуміло, кожен військовий округ надсилав своїх найкращих представників – у кого були команди майстрів, виставляли саме їх, інші ж делегували збірні округів, сформовані з різноманітних аматорських армійських клубів та залучених на службу футболістів. Після того, як львівське СКА набуло аматорського статусу і у лізі майстрів від ПрикВО виступав СК Луцьк, армійське керівництво чомусь віддавало перевагу формуванню на цей чемпіонат збірної округу, котру складали гравці львівських СКА, „Зірки” та ЛВВПУ. Протягом 1972-75 років саме збірна ПрикВО виїжджала на турнір внутрішнього чемпіонату і іноді до її складу залучалися гравці луцької команди, однак жодної відповідної ідентифікації між цією збірною та колективом СК Луцьк бути не могло.

Влітку 76-го ситуація змінилася. Зважаючи на успішний виступ луцької команди у минулорічній першості, а також достатній час для делегування її на Чемпіонат збройних сил (заради цього перенесли всього лиш два стартові матчі другого кола), на армійський чемпіонат поїхав СК Луцьк у повному складі. Незважаючи на жорсткий графік матчів та доволі серйозний підбір опонентів, виступ наших земляків на даному турнірі виявився досить успішним. Лучани здолали команди Білоруського військового округу – 2:1, Сибірського військового округу – 4:0 (хет-триком у цьому матчі відзначився Пристай), київське СКА – 1:0 та Закавказький військовий округ – 4:0 (ще один хет-трик в активі Безсмертного). З дублерами ростовського СКА була зафіксована нічия 1:1, а хабаровському СКА та команді Групи радянський військ в Німеччині лучани поступилися 0:1 та 0:2 відповідно. У підсумку СК Луцьк виявився другим і отримав „срібло” армійського ґатунку. В числі призерів лучани випередили київських армійців і поступилися чемпіонським званням лише збірній ГРВН, за яку виступали виключно вищолігові футболісти. Таким чином, посівши друге місце серед п’ятнадцяти учасників, волиняни внесли до своїх здобутків цікавий запис, про який, втім, як уже зазначалося, так і не дізналися їх прихильники.

Після такого напруження, поновлення чемпіонату лучани зустріли в не надто граній формі і після домашньої перемоги над вінничанами – 1:0 програли три поспіль зустрічі на виїзді. Цікавою видалася чергова серія домашніх поєдинків СК Луцьк. У першому з них луцька команда зуміла здолати досить серйозний колектив одеського СКА – 2:1. Згодом, маючи у пасиві чотирьох травмованих гравців „основи” відвоювала нічию з безумовним лідером – „Кривбасом” (гол з подачі В.Дударенка забив Фігель). А 28 серпня лучани перервали дворічну безпрограшну домашню серію, поступившись миколаївському „Суднобудівнику” 1:3 і маючи при цьому відчутну перевагу у грі. Від 30 червня 1974 року СК Луцьк не програвав на своєму полі 40 матчів поспіль (38 – у чемпіонаті і 2 – в Кубку України). На жаль, розпочати відлік п’ятого безпрограшного десятку так і не вдалося, а здобуток 70-х й досі залишається одним із рекордів луцької команди. З розиграшу Кубка УРСР СК Луцьк, який стартував відразу з 1/8 фіналу, вибув вже на першому етапі, поступившись київському СКА – 1:3. Лише невдовзі після цього команда нарешті зуміла порадувати своїх прихильників першими гостьовими перемогами сезону, здолавши у Севастополі „Атлантику” – 2:0, а у Херсоні місцевий „Кристал” – 2:1. На жаль, підтримати переможний початок у виїзному матчі дербі проти рівненського „Авангарду” не вдалося і запеклі вороги відсвяткували успіх, здолавши лучан з мінімальним рахунком 1:0.

Чемпіонат наближався до свого завершення, а СК Луцьк хоча й мав можливість поборотися за більш приємне місце в турнірній таблиці, аніж її „золота середина”, зумів порадувати лише двічі. Наприкінці вересня волиняни вдома здолали ужгородську „Говерлу” – 2:0, а потім у напруженому поєдинку „прибили” „Буковину” – 4:2. В останніх турах команда здобула чотири нічиї поспіль, причому три з них – на своєму полі. Хоча у діях гравців і відчувалося бажання добитися більшого, та проблеми з реалізацією й незгоди загалом не надто вдалого сезону наклали свій відбиток на дії лучан. Тому, відкатавши 1:1 з житомирянами та „по нулям” з „Фрунзенцем” і СКА (Київ), СК Луцьк змушений був задовольнитися всього лиш дев’ятим місцем...

Результати сезону виявилися ідеально рівномірними – на одинадцять перемог припадало стільки само поразок. Кількість нічиїх, зафіксована у матчах за участю лучан, була рекордною для усіх команд зони – 16. А різниця забитих-пропущених (34 – 34) лише підсумувала цілковиту нейтральність команди у чемпіонаті-76. Багато очкових втрат було пов’язано з короткою лавою запасних, адже протягом сезону тренери використали лише 17 гравців. При вибутті когось з „основних” неодмінно поставала проблема заміни і досить часто саме у таких поєдинках луцька команда недораховувалася залікових пунктів. Крім того, відчутними були й проблеми ігрових взаємозв’язків: перевід на фланги півзахисту братів Дударенків не надто виправдав себе, оскільки частенько молоді форварди команди були не в змозі вирішити те, з чим рік тому без проблем справлявся Володимир Дударенко.

Зрештою, ні фахівці, ні журналісти, ні уболівальники ще не встигли як належить підвести підсумки виступів команди, як з’ясувалося, що Луцьк знову залишився без футболу... На початку листопада керівництво Прикарпатського військового округу на правах господаря команди прийняло рішення про переведення армійського клубу до Львова і перетворення його на СКА (Львів), вирішивши для себе, таким чином, проблему здобуття місця у лізі майстрів, яку за п’ять років так і не зуміли завоювати львівські армійці, виступаючи у першості КФК. А доля професійного футболу у Луцьку знову виявилася покритою туманом...