Літопис // хроніка сезону // друга ліга СРСР · українська зона
1975
СК «Луцьк»
Сезон, у якому лучани уперше в історії стали призерами чемпіонату УРСР, виграли «Рубіновий кубок» за найкращу результативність — і пройшли крізь відверте свавілля перехідного турніру в Махачкалі.
Тернистий шлях до бронзи
До сезону-75 СК Луцьк готувався виважено і відповідально – тренери і гравці відчували, що команді до снаги поборотися за місце, вище від минулорічної дев’ятої сходинки. Ернест Кеслер, втім, детальні плани не розголошував, але у передсезонних інтерв’ю відчувалися оптимістичні нотки і завуальовані натяки щодо боротьби за місце в п’ятірці кращих. Та на заваді цим планам з самого початку підготовчого періоду знову стали кадрові втрати – відразу троє лучан перейшли до львівських „Карпат”: Майороші, Качур і ключовий півоборонець Дубровний. Назад до московського „Спартака” повернувся кіпер Дарвін, у першолігові „Таврію” та „Спартак” (Івано-Франківськ) перебралися відповідно оборонець Бровченко та півзахисник Голубцов. Тому тренерський штаб особливо переймався пошуком кваліфікованих виконавців на „проблемні” позиції. Протягом січня-лютого на перегляді у СК Луцьк побувало чимало гравців, але підійшли команді не всі. Цікаво, що у числі „забракованих” виявився і орджонікідзевський спартаківець Мирон Маркевич. На початку березня перед від’їздом на традиційну весняну першість Збройних сил до Севастополя Кеслер нарешті оприлюднив попередній список „надбань” команди. До нього увійшли воротарі Олександр Швойницький з „Карпат” та Володимир Никітін з „Буковини”, оборонці Рафік Кулієв з бакинського „Нефтчі” та Михайло Сарабін з миколаївського „Суднобудівника”, півзахисник Іван Шангін з Бендер. Найсуттєвішим було поповнення у лінії нападу – молоді форварди Шишков (з Житомира), Кушков (з „Буковини”) та лучанин Сергій Хвесик, а також двадцятидворічний центральний нападаючий івано-франківського „Спартака” Микола Пристай. Та найбільш сенсаційним виявилося запрошення до Луцька форварда московського ЦСКА та збірної СРСР (!!!), чемпіона СРСР 1970 р. Володимира Дударенка. У числі новачків числився ще один армієць – захисник і збірник Юрій Істомін, проте зіграти у Луцьку йому так і не судилося – на передсезонних зборах він зазнав травми і невдовзі змушений був й взагалі „зав’язати” з футболом.
Загалом проблема травм та хвороб надто вже дала про себе знати на зборах у Севастополі – „стовп” півзахисту Тихонович не зміг зіграти в жодному з шести спарингів, Дударенко провів лише один матч, Істомін – два, та й взагалі майже кожен футболіст змушений був пропустити якусь частину підготовчого циклу. Відповідно, у військовій першості лучани знову обмежилися третім місцем в групі, здолавши лише дубль ЦСКА. Та й то – в цьому матчі кіпер Швойницький змушений був виконувати незвичну для себе роль форварда, з якою, в принципі, гарно упорався, забивши єдиний переможний м’яч. А у поєдинку за 5-е місце СК Луцьк переміг досить потужну смоленську „Іскру” – 2:0. „Епідемія” пройшла лише з поверненням команди до Луцька, але незважаючи на загалом непоганий функціональний стан гравців, залишалася проблема їх зіграності, вирішити яку до початку чемпіонату тренерам, на жаль, так і не вдалося. За два тижні до старту СК Луцьк у Львові провів серйозну „пробу сил” у контрольному матчі з „Карпатами”. Незважаючи на поразку 1:2, команда показала себе якнайкраще, але неузгодженість дій захисту та півоборони була ще доволі відчутною. До речі, кращий бомбардир лучан минулого року – Олександр Мартиненко, який і відзначився в цьому матчі, у новому чемпіонаті змушений був діяти на новій для себе позиції півзахисника.
У стартових матчах сезону лучани приймали на своєму полі досить серйозних опонентів – житомирський „Автомобіліст” та СК Чернігів. На жаль, на заваді футболу стала погода – у середині квітня на Волині дала „другий подих” зима і у звітних поєдинках СК Луцьк змушений був долати не лише насичену оборону суперників, але й жахливий стан газону стадіону „Авангард”. До речі, претензії з даного приводу з боку Федерації футболу лунали щороку, але місцеве керівництво дане питання так само уперто ігнорувало і після звітних поєдинків справа ледве не дійшла до дискваліфікації спортивної арени. А вони для СК Луцьк успіху не принесли – у обох наші земляки змушені були задовольнитися нічиїми. Від житомирян пропустили на дев’ятій хвилині, але за десять хвилин до перерви Володимир Шишков, забивши гол своїй колишній команді, зрівняв рахунок. До речі, талановитий форвард згодом став кращим бомбардиром української зони другої ліги за всі часи, записавши до свого активу 188 голів. Чернігівців же ж врятував їхній воротар і шалений нефарт нападників СК Луцьк, які за весь матч так і не спромоглися завдати хоча б одного влучного удару з безлічі гольових нагод – 0:0. Однак, незважаючи на очкові втрати на власному полі, команда виглядала добре і заслужила оплески уболівальників та гарні відгуки місцевої преси.
Разом з тим, як показали наступні події, гарна гра ще не гарантувала доброго результату і, як наслідок, у турнірній таблиці лучани змушені були притримуватися „золотої середини”. Так, з першого виїзду команда привезла лише одну нічию. В Миколаєві СК Луцьк „летів” після першого тайму 0:2. І хоча після перерви В.Дударенко та Мартиненко вирівняли становище, господарі на останніх хвилинах зуміли забити третій гол і вирвали перемогу. А у Кіровограді в матчі проти „Зірки” рахунок так і не було відрито, що принесло нашим землякам перше виїзне очко.
Перша перемога прийшла лише у четвертому турі, коли СК Луцьк вдома здолав вінницький „Локомотив”. Господарі мали забивати голів зо три, але обмежилися лише одним у виконанні Мартиненка на 18-й хвилині. А в наступному поєдинку з хмельницьким „Динамо”, незважаючи на суттєву ігрову перевагу, лучани знову не змогли використати своїх шансів і розписали нульову нічию.
Ну а 14 травня на СК Луцьк очікував матч з підвищеною відповідальністю – до столиці Волині приїжджав рівненський „Авангард”. Та справжньої боротьби у поєдинку не вийшло – волиняни розкатували своїх суперників вздовж і впоперек, останні ж мали шанси лише у двох контратаках, реалізувати які не змогли. Гру ж „зробив” Тихонович. Справжній „мотор” команди встигав і в нападі, і у відборі, а ще регулярно шматував захист суперника своїми швидкими проходами по правому флангу. У середині другого тайму два його ривки з наступними навісами успішно завершили Фігель та Пристай. В результаті – упевнена перемога 2:0, яка дозволила лучанам піднятися на п’яте місце в турнірній таблиці.
Однак, з виїзду до Кривого Рога та Жданова наші земляки знову привезли лише нульову нічию, здобуту у другому поєдинку і своє повернення до чільної п’ятірки змушені були оформлювати вдома. У грі проти ужгородської „Говерли” в команді дебютував ще один форвард – Микола Дударенко, брат відомого уже Володимира. Сам матч видався важким – захист суперника вдалося пробити лише за десять хвилин до кінця, коли Дударенко-старший, упоравшись з трьома оборонцями, відправив шкіряного точно в сітку. А за дві хвилини його ж збили у штрафному майданчику і Мартиненко з „крапки” встановив остаточний рахунок – 2:0. Через три дні початок гри проти буковинців виявився більш простішим – до перерви В.Дударенко і Фігель забили по голу, а відразу після відпочинку Пристай довів рахунок до великого. Проте втримати гарну перевагу не вдалося – лучани знизили темп і дозволили гостям відіграти один гол, а на останній хвилині – ще один і задовольнилися лише мінімальною перевагою у рахунку. У цих двох матчах з-за травм зі складу вибули Швойницький, Тихонович та ще кілька гравців. А на носі знову було... „дербі”!
Жереб звів лучан з їхніми непримиренними опонентами в 1/16 фіналу розиграшу Кубка УРСР й перший матч команди проводили менш, ніж за місяць після свого побачення у чемпіонаті і знову у Луцьку. На цю гру волиняни вийшли в ослабленому складі, та незважаючи на це зуміли відкрити рахунок вже на першій хвилині поєдинку – щойно розвівши м’яч, наші земляки перевели його на правий край на Кушкова, а той навісив у карний, де поміж захисників, які ще не розібралися в ситуації, промайнув Володимир Фігель і головою відправив шкіряного в ціль. На жаль, розвинути успіх не вдалося, а у середині тайму гості зуміли відігратися. Після відпочинку лучани постійно тиснули на володіння суперників, але ті захищалися досить вперто і здавалося, що справа йде до нічиєї Однак... Згадує колишній форвард лучан Сергій Хвесик: „На 84-й хвилині гри після прострілу з лівого краю воротар зачепив м'яч і він потрапив до Кушкова. Той пробив - воротар знову чіпляє м'яч і той потрапляє в стійку воріт, від якої відскакує в поле метрів на вісім, якраз на кут штрафного, а я з правого флангу завершив атаку точним ударом у ті ворота, де табло”. Мінімальна перемога 2:1 була непоганим початком, але не надто гарним, як для кубкового поєдинку.... Маючи відчутні кадрові втрати, СК Луцьк спочатку програв у Тирасполі, а у кубковому матчі-відповіді не зміг відстояти здобуту перевагу, поступившись з рахунком 0:2. У тій грі команда виступала не лише без основного кіпера Швойницького, але й без двох провідних нападаючих – В.Дударенка і Пристая, що, власне кажучи, й стало причиною раннього вильоту з розиграшу почесного трофею.
Але коли травмовані гравці повернулися до складу, то СК Луцьк не лише реабілітувався перед власними уболівальниками, але й влаштував останнім досить приємний сюрприз. У передостанній день червня лучани приймали вдома севастопольську „Хвилю” і просто „порвали” своїх суперників. До перерви відзначилися В.Дударенко і Пристай. На першій хвилині другого тайму Володимир забиває ще один гол, а на 68-й оформлює хет-трик! „Добив” севастопольців Шишков – на останніх секундах матчу він розібрався з двома захисниками і потужним ударом запалив на табло цифри «5:0». І хоча Севастополь – не Ямайка, а Луцьк – аж ніяк не Аргентина, але моряки з курортного півдня виявилися саме у ролі невдах з батьківщини реггі.
Після цього для СК Луцьк у чемпіонаті настала позапланова двадцятиденна перерва, а чергові дві календарні зустрічі було перенесено на пізніший строк. Причиною стали військові змагання, на котрі у складі збірної Прикарпатського військового округу вирушила до Чернігова половина гравців команди. Інша ж половина залишилася у Луцьку заліковувати травми. Наслідком такого „відпочинку” стало чергове розбалансування колективу – одні футболісти впродовж трьох тижнів зовсім не мали ігрової практики, інші ж за цей час у наднапруженому ритмі відіграли по сім-вісім поєдинків і повернулися до команди надто втомленими. Тому й завершальний програмний матч першої половини турніру лучани провели невдало і у Сумах поступилися місцевому „Фрунзенцю” 1:2.
В період цього ж антракту у команді відбулися й суттєві кадрові зміни. Львівські „Карпати” переманили до себе ще одного лучанина – оборонця Віктора Никитюка, щоправда, натомість до Луцька зі Львова перебрався досвідчений півзахисник Володимир Фурсов. Іншою втратою став перехід до Івано-Франківська Олександра Мартиненка, у котрого посеред сезону закінчився термін його „військового контракту”. Задля ліквідації виниклих проблем Ернест Кеслер залучив до команди також захисника казанського „Рубіну” Володимира Сергєєва та нападника Анатолія Безсмертного. Перша домашня перевірка після оновлення пройшла 27 липня, коли у традиційному товариському міжнародному лучани зустрічалися з „Авіа” (Свідник). На подив численних уболівальників СК Луцьк, попри відчутну перевагу, поступився полякам 0:1, пропустивши гол у середині першого тайму. Цю поразку дуже болюче зустріло волинське спортивне і партійне керівництво, заколихане постійними успіхами у волинсько-люблінських зустрічах попередніх років. Тому тренерському штабу негайно влаштували лекцію з „політінформації” про „необхідність гідного представлення успіхів радянського спорту у міжнародних зустрічах”. На щастя, команда зразка 1975 року вміла реабілітовувати себе належним чином... Через три дні у перенесеному поєдинку з херсонським „Локомотивом” лучани влаштували супернику справжнє пекло. Залізничники увесь матч просиділи в захисті, але це їх не врятувало. У першому таймі відзначилися В.Дударенко та Тихонович. На початку другого забиває Пристай, а за чотири хвилини ще й Фігель. Гості навіть замінили кіпера, але й це не допомогло – Пристай забив ще двічі і оформив хет-трик, а разом з цим і рекордну на той час перемогу СК Луцьк – 6:0!
Таким чином, перед стартом другого кола лучани посідали сьоме місце з двоочковим відставанням від призового п’єдесталу та мали у запасі одну гру. Але виїзд до Житомира та Чернігова знову відкинув команду від лідерів. Незважаючи на поразки, волиняни створили чимало проблем своїм опонентам – житомирці, які йшли на другому місці, програли перший тайм, у якому відзначився Микола Дударенко, а два очки вирвали лише на останніх хвилинах. Бойовою вийшла і гра з СК Чернігів, де на три голи господарів наші земляки відповіли точними ударами Фігеля і Дударенка-старшого. Не вдалася СК Луцьк і чергова пара домашніх матчів, коли з однаковим рахунком 1:1 були розписані нічиї з „Суднобудівником” та „Зіркою”. Останній, щоправда, допомагав київський арбітр Ліпський. Лучани відчутно домінували і на 37-й хвилині Микола Дударенко „розмочив” рахунок. Після відпочинку наша команда повинна була забивати ще, але суддя не зреагував на три відверті порушення захисниками гостей у власному карному, а одного разу замість пенальті призначив... вільний удар. Натомість, за п’ять хвилин до завершення гри, „намалював” одинадцятиметровий у ворота Швойницького.
Перед завершальною третиною турніру щільність результатів у турнірній таблиці досягла свого апогею – різниця між першим і п’ятнадцятим місцем складала лише дев’ять очок. У СК Луцьк їх було дев’ятнадцять і одинадцяте місце, а відставання від третьої сходинки, яка давала право у додатковому турнірі поборотися за вихід в першу лігу складало тих таки чотири очка. Тому для того, аби претендувати на місце у числі лідерів, волинянам потрібно було змінювати графік набору залікових пунктів на більш інтенсивний. У іншому випадку збільшення розриву навряд чи дозволило б їм претендувати на щось більше, ніж „золота середина”. Але чергові чотири гри лучани проводили на виїзді...
Те, що команда не збиралася миритися з своїм поточним становищем довів матч у Полтаві. СК Луцьк вдало вів свою гру, мав чимало нагод для взяття воріт, але не забив. І навіть вихід В.Дударенка сам на сам на 30-й хвилині завершився на користь кіпера полтавчан, які, реалізувавши на 47-й хвилині пенальті, завдали нашим землякам чергової поразки. Як показали наступні події, ця поразка виявилася для них останньою. У Вінниці СК Луцьк здобув першу виїзну перемогу, здолавши місцевих залізничників 2:1, а в Хмельницькому наші земляки вибороли нічию – 1:1.
Оскільки у наступному турі команда була вільною від гри, то цю паузу було використано для візиту-відповіді до Польщі. Пам’ятаючи липневу „осічку”, у обкомі партії для футболістів провели додаткову „накачку” і за Буг відправили з задачею обов’язкової реабілітації. Проте у грі з люблінським „Мотором” для виконання поставленого завдання не вистачило всього кількох хвилин, коли господарі відіграли забитий ще на 7-й хвилині М.Дударенком гол – 1:1. Проте справжній реванш було взято на полі кривдника волинян – „Авіа”. Незважаючи на те, що полякам вдалося забити швидкий гол, наша команда не підвела – згодом Пристай зрівняв рахунок, а потім В.Дударенко точним ударом з пенальті оформив перемогу 2:1. Отже, підсумки візиту можна було сформулювати, як „Партія наказала – команда виконала”.
Так, у гарному настрої, лучани відбули на дербі до Рівного. Господарі нагадали про своє право „хазяїна” лише в дебюті гри. Далі головними діючими особами на полі були лучани. На 24-й хвилині Фігель відкрив рахунок після того, як кіпер авангардівців не втримав шкіряного після потужного „пострілу” Тихоновича. Другий гол у ворота непримиренного ворога згодом забив Пристай. Рівненчани мали шанс підсолодити „пілюлю”, але їм завадив воротар СК Луцьк Швойницький, який парирував одинадцятиметровий. Гостьова перемога 2:0 над „Авангардом” була досить щедрим подарунком для волинських уболівальників, яких на ту гру приїхало чимало. З іншого боку, це був надто драматичний і дратівливий випадок для місцевих „хулс”. Тому після гри трапилася надзвичайна подія, про яку не сповістила жодна газета і котру можновладці вирішили за краще приховати від гріха подалі. Як відомо, значна частина уболівальників добиралася на футбол до Рівного дизелями, а іноді у дні таких важливих протистоянь організовувалися „спецпотяги” для бажаючих підтримати свою команду. Про це було відомо усім і тому 9 вересня 1975 року близько сотні розлючених рівненчан вирішили помститися за поразку луцьким уболівальникам, котрі поверталися додому саме залізницею. На виїзді з Рівного черговий дизель-потяг потрапив під справжній обстріл зі щебінки – каміння летіло по вагонам з обох боків і в поїзді майже не залишилося цілих вікон. На щастя, незважаючи на чимало постраждалих, обійшлося без надсерйозних ушкоджень, але цей факт додав чергову іскру у вогнище непримиренного протистояння уболівальників сусідніх міст.
Перед матчем з лідером – „Кривбасом”, лучани посідали восьму сходинку у табелі про ранги, відстаючи від суперника на шість, а від другого та третього місця – на п’ять очок. Матч очікувався складний, а в команді через ушкодження, як на зло, вибули відразу п’ять гравців „основи”. Проте команда „відпрацювала” як належить і Фурсов ще у першому таймі відіграв пропущений на початку м’яч, що принесло обом опонентам по очку – 1:1. На щастя, проблем у наступному поєдинку з ждановським „Локомотивом” не виникло і СК Луцьк здобув перемогу 2:0. Другий гол у цьому матчі, який забив В.Дударенко, став однією з окрас сезону – ліквідуючи небезпеку, захисники ждановців вибили м’яч по центру воріт метрів за тридцять, але прямо „на ногу” капітану волинян, який без обробки, з ходу відправив шкіряного прямісінько у „дев’ятку”!
Після цієї перемоги стало зрозуміло, що СК Луцьк включився у призову гонку – набравши 27 очок, наші земляки піднялися на п’яте місце, але наступні два матчі грали у гостях з непростими опонентами. З першим з них, ужгородською „Говерлою”, була розписана „стратегічна” нічия – закарпатці також прагнули поборотися за медалі і перебували поряд із лучанами. Тому рахунок 0:0 був більше на користь саме луцької команди, адже господарі втратили очки на своєму полі. У Чернівцях СК Луцьк мав би святкувати повноцінний успіх, але господарі врятувалися на 88-й хвилині, вирвавши рятівне очко – 2:2. Результат виїзду був не найгіршим, оскільки конкуренти також втрачали очки, але чотириочкове відставання лучан від другого та третього місця залишалося незмінним. Негараздом було лише те, що з наступних двох турів команда один знову пропускала, даючи фору конкурентам. Але свої два очки лучани таки взяли, в напруженій боротьбі здолавши вдома тираспольську „Зірку” – 2:0. Візит до Севастополя та Херсона приніс команді ще три залікових пункти – 1:0 та 0:0 відповідно...
Перед завершальними двома турами чемпіонату розклад сил у турнірній таблиці виявився таким: 39 очок мав „Автомобіліст”, 38 було у „Кривбасу” і догнати їх лучанам було вже нереально. Третє місце ділили між собою кіровоградці і СК Чернігів, у яких було по 36 очок, а на п’ятій сходинці розташовувався СК Луцьк – 34 очка. „Зірка” до уваги не бралася, тому що мала на матч більше і за умови позитивних результатів лучани обходили її у будь-якому випадку. Проблемою були чернігівці. Однак за календарем останні мусили зіграти непрості поєдинки у Хмельницькому та у Вінниці, де місцевий „Локомотив” розігрався під кінець сезону й похапцем надолужував згаяне у попередніх матчах. У волинян суперники були менш амбітні, але також не з простих – полтавський „Колос” та сумський „Фрунзенець”, які за вдалого перебігу подій могли значно покращити своє турнірне становище. Протистояння з полтавцями мало додатковий підтекст, адже обидві команди мали по 42 забиті м’ячі і вели суперечку за завоювання „Рубінового кубка”. Тому перед цими матчами відбулось зібрання команди, на якому тренери та самі футболісти чітко окреслили своє завдання – здобути дві перемоги. Але...
У грі з „Колосом” луцькі футболісти просто перегоріли. З перших секунд вони кинулися в атаку, а натомість на 3-й хвилині пропустили контрвипад гостей і отримали гол у власні ворота. Незважаючи на просто тотальну перевагу, впоратися з емоціями до перерви їм так і не вдалося. Під час відпочинку Ернест Кеслер як міг заспокоював своїх підопічних, однак на початку другої половини гри ситуація повторилася з точністю до хвилини і на 48-й на табло спалахнули цифри «0:2». Після цього атаки лучан почали збиватися на неорганізовану навалу. На 60-й хвилині тренери СК Луцьк зробили неочікувані заміни, прибравши з поля капітана В.Дударенка та півзахисника Фігеля. На диво, це спрацювало. На 71-й хвилині гості валять у своєму штрафному захисника Лялека і Фурсов з пенальті скорочує розрив. Проходить чотири хвилини і індивідуальні дії Анатолія Тихоновича закінчуються голом у його виконанні – 2:2! Полтавці після цього були просто деморалізовані і незабаром Тихонович подає кутовий прямо на центрального захисника Демидова, який ефектно ставить крапку у цьому драматичному поєдинку – 3:2 перемога СК Луцьк! Певно, цей матч можна занести до числа найкращих і найвідповідальніших в історії луцької команди.
Та звітна перемога ще не вирішували усіх питань – СК Чернігів на останніх хвилинах гри зумів „видряпати” нічию у Хмельницькому і продовжував випереджати лучан на одне очко. 29 жовтня волиняни діяли хоч і не менш нервово, зате більш уважно у своїх захисних порядках. Упевненості додав їм і „швидкий” гол – на п’ятій хвилині Тихонович від лінії штрафного майданчика гостей пробив штрафний у бік воріт, а захисник «Фрунзенця», прагнучи розрядити становище, зрізав м'яч у свої ворота. До завершення гри рахунок так і не змінився – 1:0 на користь СК Луцьк. Але справжнє свято розпочалося на стадіоні по завершенню матчу, коли диктор по стадіону оголосив, що чернігівці „згоріли” у Вінниці з рахунком 0:4. Це означало, що луцька команда посіла третє місце і вперше потрапила до числа призерів Чемпіонату України! Глядачі висипали на поле: героїв качали на руках, лунали взаємні вітання футболістів, тренерів та уболівальників. До роздягальні гравців внесли просто на руках. Футбольне щастя нарешті завітало і до Луцька.
Глядачі висипали на поле, героїв качали на руках. Футбольне щастя нарешті завітало і до Луцька.29 жовтня 1975 · СК «Луцьк» уперше — призер чемпіонату
Зважаючи на турнірний шлях команди, такий результат був дещо несподіваним. Дійсно, протягом сезону СК Луцьк жодного разу не входив до чільної трійки, а застрибнув туди лише після останнього поєдинку. Останні дванадцять матчів першості лучани пройшли без поразок, здобувши сім перемог та п’ять нічиїх. Якщо у першому колі в гостьових поєдинках було здобуто всього два очка з шістнадцяти, то у другому – десять. На своєму ж полі лучани не зазнали жодної поразки. Форвард СК Луцьк Володимир Дударенко з 14 голами став кращим бомбардиром чемпіонату. В активі були дві розгромні перемоги над суперниками, а загалом команда забила 46 голів і стала володарем ще одного трофею – „Рубінового Кубка”. Про даний кубок варто мовити окремо. Незважаючи на те, що це був всього лиш символічний приз команді, котра заб’є найбільше м’ячів у сезоні, боротьба за нього у всі роки була досить серйозною. Навіть аналогічна нагорода, встановлена у вищій лізі жодним чином не рівнялася до українського „Рубінового Кубка”, а його популярність у середовищі уболівальників була досить значною. Тому колективи, котрі володіли цим призом за всю історію його існування з почестями вписували цей здобуток у свої послужні списки. Ну а восени 1975-го на основі Кубка з’явився новий для нього запис – „СК Луцьк”.
Гра команди, демонстрована протягом сезону, цілком відповідала її високій підсумковій позиції. Зазначимо, що навіть у поєдинках, котрі не приносили СК Луцьк перемогу, уболівальники залишали стадіон задоволеними від гарного футболу та самовіддачі і жаги футболістів до боротьби. Звичайно, тернистий шлях до бронзових нагород був насичений різноманітними перешкодами, про які згадувалося вище, але винагорода була того вартою. Якби ж прибрати неочікувані і зумовлені зовнішніми обставинами очкові втрати, то команда цілком могла претендувати і на ще більшу висоту. До речі, якщо б лучани у першому колі виграли в гостях у „Кривбасу”, то у підсумку один цей результат вивів би їх на першу сходинку. Та здогадки, припущення і усілякі „але” та „якщо” не мають жодного впливу на існуючі факти. Тому СК Луцьк святкував свій перший серйозний успіх, а на нього у цей час ще очікувала боротьба за вихід до першої ліги...
Дагестанський півфінал
Уболівальники, котрі добре пам’ятають радянський футбол, знають, що будь-який перехідний турнір чи „пулька”, будь то турнір за право грати у вищій чи першій лігах і навіть фінальні змагання колективів фізкультури, ніколи не проходили за спортивним принципом. Завжди у результати втручалися гроші, впливові зв’язки та інші навколофутбольні моменти. Часто безпосередньо причетною до таких „неформальних” рішень була й Федерація футболу СРСР, й інші владні організації.
Формат турнірів за вихід до першої ліги у 1974-75 роках був двоступінчатим і передбачав залучення трьох кращих команд від кожної з шести зон другої ліги. Спочатку відбувалися півфінальні турніри по шість команд, а потім по дві кращих з кожної групи виходили до фіналу, де розігрували три заповітних путівки у вищий клас. Лучанам випало грати у Махачкалі, де підібрався доволі серйозний склад учасників. Першу зону представляв її переможець – узбецький „Янгієр” з однойменного міста. Узбеки виявилися фінансово найпотужнішими серед усіх колективів махачкалінського півфіналу. „Спонсорами” команди була група рисових колгоспів-мільйонерів і до столиці Дагестану янгієрці привезли кілька мішків грошей у буквальному розумінні цього слова – аргумент був доволі солідний, що давало привід розглядати їх як найбільш реальних претендентів на вихід до фіналу. Від другої зони виступало ленінградське „Динамо”, котре посіло другу сходинку. Динамівці були колективом потужним і мали у своєму складі відразу шість колишніх зенітівців. Проте „запасних” варіантів у „Динамо” не було, бо у якості стимулу ленінградський міськспорткомітет пообіцяв всього-лиш зустріти команду оркестром. До Махачкали вони прибули доволі заінтригованими – намагаючись дізнатися розклад матчів, тренери динамівців зателефонували до Федерації футболу, а дівчина, котра відповідала на дзвінок, запевнила, що хвилюватись їм нічого, адже Ленінград у числі учасників фіналу... не планується.
Третю зону представляли її переможці, господарі півфіналу – махачкалинське „Динамо”, де підібралася доволі солідна команда, душею якої був надзабивний форвард Олександр Маркаров. Зрозуміло, що господарі були у числі явних претендентів на перемогу, бо навряд чи хто засумнівається у кавказькій гостинності. Від четвертої зони грав саратовський „Сокіл”, який також був не проти поборотися за місце, класом вище. Та за підбором гравців саратовці у порівнянні з своїми суперниками не вражали, але мали важливий плюс у вигляді досвіду участі в подібних фінальних „пульках”. Вирушаючи до Махачкали, тамтешнє керівництво спорядило команду дефіцитним холодильником виробництва саратовського заводу, який було урочисто передано голові суддівської комісії з метою вберегти „Сокіл” від суддівського свавілля... Зрештою, лише один учасник, представник п’ятої зони – „Луч” з Владивостока прибув на змагання у ролі непретензійного статиста і сподівався зіграти як уміє.
Лучани у такій компанії явно не претендували на перше місце, але розраховували серйозно поборотися за другу сходинку, яка давала перепустку до фіналу. На жаль, наші земляки виявилися досить недосвідченими учасниками і нічого з собою не прихопили, хоча цілком могли привезти найновішу „Волинянку”, яку якраз ставили у серійне виробництво. Про серйозність намірів СК Луцьк свідчить й те, що до Махачкали вони прибули одним з перших і, розташувавшись в готелі „Дагестан” на березі моря, вперто готувалися до вирішальних матчів. Та як показала практика, готовність була ніщо, суддівська лояльність – все! Особливо дружніми були стосунки арбітрів з представниками „Янгієра”, що виливалося у надто вже непристойні симпатії щодо останніх на зеленому полі. Так, у матчі з ленінградським „Динамо” узбеки забили гол на останніх хвилинах з семиметрового офсайду, який залишився непоміченим суддею. А саратовцям у протистоянні з янгієрцями не допоміг і холодильник. Перед самим матчем гравці і тренери „Сокола” додатково скинулися по 50 карбованців для арбітрів щоб ті судили чесно (!!!). Але і це не допомогло – у кінці гри кіпер саратовців Литвиненко вийшов на верхову передачу, але гравець „Янгієра” виявився на м’ячі першим і рукою повз спантеличеного воротаря забив гол, який було зараховано. Цинізм моменту полягав ще й у тому, що згодом в авторитетному тижневику „Футбол-Хокей” представник Управління футболу СРСР О.Калінін розкритикував кіпера за цю ситуацію, сказавши, що порушення йому просто примарилося. Що цікаво, узбеки зуміли „переплюнути” навіть господарів змагань. Після матчу „Динамо” – „Янгієр”, який динамівці програли 0:1, махачкалинці висловлювали до арбітра претензії щодо непризначеного пенальті у ворота суперників, на що представник суддівського корпусу відповів: „А ваш ліміт на пенальті вийшов ще у матчі з Луцьком!”...
— А ваш ліміт на пенальті вийшов ще у матчі з Луцьком!Відповідь арбітра господарям турніру в Махачкалі
З Луцьком? Отож...
З календарем нашій команді відверто не пощастило. Перший же ж матч довелося проводити з "блатним" "Янгієром". Лучани нічим не поступалися грошовитим узбекам і у першому таймі навіть суттєво їх переважали. На шостій хвилині мав забивати Пристай, потім Безсмертний потрапив у стійку... У другому таймі СК Луцьк знову атакує і моменти біля воріт "Янгієра" виникають один за одним. Реальні можливості для взяття воріт мали Анатолій Тихонович та Микола Дударенко. Ситуація складалася не на користь братів з Узбекистану і у повітрі „пахло голом”, як раптом, на 63-й хвилині суддя дає незрозумілий пенальті у ворота лучан... А ще за чотири хвилини він же закриває очі на офсайд суперника і рахунок 0:2. Прикра поразка у першому матчі все ж не пригнітила наших футболістів, адже і фахівці і спортивні журналісти в один голос відзначали фахову майстерність та тактичну вишколеність лучан, а нападник Анатолій Безсмертний був визнаний найкращим гравцем матчу. Тож варто було сподіватися на очки в наступних поєдинках.
Однак через три дні СК Луцьк грав із господарями турніру – "Динамо" (Махачкала). Це, до речі, був перший матч луцької команди, який у прямому ефірі транслювався по телебаченню, щоправда лише по місцевому. Початок гри давав привід для оптимізму. У перші 20 хвилин лучани не давали господарям змоги вийти зі своєї половини поля. Вже на другій хвилині стовідсоткову можливість відкрити рахунок втратив Тихонович. На 8-й м'яч після удару Володимира Фурсова пролітає за лічені сантиметри від штанги, а потім Володимир Фігель не реалізовує вихід сам на сам з воротарем. І, нарешті, на 12-й хвилині СК Луцьк відкриває рахунок після удару Володимира Дударенка. Під кінець першого тайму динамівці становище вирівняли. Після перерви махачкалинці збилися на навалу, прагнучи здобути необхідну їм перемогу. Однак, лучани грали чітко і контратакували за першої ліпшої нагоди. Матч йшов до нічиєї, поки... арбітр не призначив „лівий” пенальті на 82-й хвилині зустрічі. Розгніваний суддівським свавіллям Микола Дударенко прагнув добитися у судді справедливості, однак був вилучений з поля. Пригнічена таким розвитком подій команда уже не опиралася. Ще один гол лучани пропустили перед самим завершенням матчу. І знову ж, як зазначали дагестанські спортивні оглядачі, луцькі гравці демонстрували кращу техніку володіння м'ячем та суттєво перегравали своїх опонентів.
Матч з ленінградським "Динамо" був останнім шансом для СК Луцьк зачепитися за путівку в фінал. Не дивлячись на пропущений в дебюті м'яч, лучани володіли перевагою впродовж всієї гри. На 36-й хвилині після розиграшу кутового захисник Володимир Демидов зрівняв рахунок. Та за три хвилини до закінчення матчу, коли лучани усією командою кинулися в атаку, ленінградці забили м'яч, котрий поховав надії волинян на подальше продовження боротьби за вихід в першу лігу.
Після трьох осічок поспіль, дві з яких були зумовлені суддівською необ'єктивністю, команда морально підсіла і у матчі з владивостоцьким "Лучем" виглядала блідою тінню самої себе. Двічі у першому таймі помилявся воротар лучан Швойницький, ще один гол суперники забили в другому - 0:3. На останній матч лучани все ж таки „зібралися” й були сповнені рішучості здобути очки. Хоча СК Луцьк уже не претендував на завітну путівку до фіналу, та заради престижу потрібно було здобувати перемогу. Але знову розпочалася стара історія. Перший тайм пройшов за рівної боротьби і закінчився безрезультатно. А от у другому суддя пригадав злощасний холодильник і саратовці за підтримки арбітрів провели два голи у ворота нашої команди. Таким чином, команда Луцька програла усі матчі півфінального турніру і зайняла у ньому останнє шосте місце. Але, незважаючи на незадовільний результат, назвати виступ СК Луцьк у півфінальному турнірі провалом не можна – умови диктували обставини, які були незалежними від волі футболістів...
Бронзові медалі й приз глядацьких симпатій
На початку грудня до луцьких уболівальників прийшла ще одна приємна звістка – за підсумками сезону Федерація футболу УРСР склала списки 22-х кращих футболістів ліги, до якого потрапили лівий півоборонець Володимир Фігель та центрфорвард Микола Пристай. А вже після нового року, 12 січня 1976-го у міському будинку культури відбулося нагородження команди бронзовими медалями. Нагород були удостоєні: Володимир Дударенко, Олександр Швойницький, Володимир Сергєєв, Мирослав Лялек, Володимир Демидов, Анатолій Савчук, Анатолій Тихонович, Микола Дударенко, Володимир Фігель, Микола Пристай, Анатолій Безсмертний, Іван Шангін, Володимир Фурсов, головний тренер Ернест Кеслер та начальник команди Зів Хафізов. Пам'ятними призами були нагороджені Володимир Никітін та Віктор Устименко, котрі для отримання медалі не зіграли достатньої кількості матчів. Крім того, газета „Радянська Волинь” уперше провела опитування уболівальників з метою визначення кращого гравця команди 1975-го року. Переможцем став улюбленець публіки – півзахисник Анатолій Тихонович, котрому й було вручено спеціальний приз.