1977

Початок нового, 1977 року не приніс волинянам ніяких футбольних новин, що саме по собі було досить сумним фактом. Питання бути, чи не бути футболу у Луцьку витало у повітрі, але ніхто так і не міг дати на нього чіткої відповіді. З одного боку, місто Луцьк мало команду у лізі майстрів, а з іншого – господар цієї команди (ПрикВО), користуючись моментом, перевів усіх гравців та тренерів до львівського СКА, яке, після п’ятирічного перебування у статусі колективу фізкультури, отримало місце в другій лізі. Та посередині лютого по місту поповзли чутки, що команда нібито є й уже тренується і проводить матчі. Офіційне ж підтвердження наявності команди майстрів на Волині з’явилося у перших числах березня. Дійсно, зважаючи на легітимність участі луцької команди в змаганнях майстрів, республіканська федерація футболу підтвердила її участь у сезоні-77. Проте ця звістка надійшла до Луцька надто пізно, та ще й в умовах, коли ані гравців, ані тренерів, ані власника, який би утримував клуб, просто не було…

Організацію фактично нового колективу довелося проводити нашвидкоруч, адже уже на початку квітня команда мусила стартувати в офіційних поєдинках. Спортивне та партійне керівництво області, довго не роздумуючи, «прикріпило» клуб до автомобільного заводу і автоматично присвоїло йому знайому уже назву «Торпедо». Головним тренером команди призначили її колишнього гравця, а на той момент – одного з найуспішніших юнацьких тренерів на Волині – Володимира Миколайовича Байсаровича. Комплектація ж команди проходила проблематично – більшість досвідчених гравців уже давно знайшли собі колективи і тривалий час готувалися до сезону. Тому основою для луцького «Торпедо» стали місцеві кадри. Головний тренер залучив до команди кількох своїх вихованців з юнацької команди «Торпедо», зокрема воротаря Михайла Бурча та захисника Володимира Лича. З львівського СКА, котре минулого року виступало на першість КФК залучили двох волинян – форварда Юрія Самошкіна та захисника Сергія Міхіна. Звідти ж прийшов і оборонець Ігор Калита. До торпедівської команди взяли нападників Миколу Кльоца, а з ковельського «Сільмашу» - Володимира Іваницького. Більш солідним поповненням стали нещодавні дублери «Карпат», півзахисники Юрій Смердов та Мирон Маркевич. І лише кілька гравців «Торпедо» мали певний досвід виступів на рівні майстрів – форвард Сергій Хвесик та воротар Юрій Тимофєєв, що повернувся до Луцька з житомирського «Автомобіліста». Крім них до цієї когорти відносилися захисник Петро Андрейчик з рівненського «Авангарду», півзахисники Микола Волощук з ужгородської «Говерли» та Микола Сурменко з калінінградської «Балтики». Із знайомих облич минулого сезону у «Торпедо» залишилися лише оборонець Анатолій Савчук, який заодно виконував функції другого тренера та нападник Нодарій Бачіашвілі, котрого дивом вдалося висмикнути із загарбницьких лап армії. Середній вік команди, таким чином, складав близько 20 років, а три чверті футболістів на серйозному рівні до цього зовсім не грали. Пригадує відомий форвард лучан Микола Кльоц: «Восени 1976-го року я демобілізувався з армії і приїхав у Луцьк, «зарядженим» на те, що буду грати у футбол, та в нас ще була військова команда і шансів потрапити у неї, м’яко кажучи, не було. У мене виник варіант спробувати свої сили в Рівному. Я зібрав речі і поїхав. Тиждень попрацював, підходить до мене тренер і каже, що ставлять мене на ставку 130 крб. Ще тиждень позаймався і знову мене викликають і кажуть що дають максимальну – 160 крб. Фактично я своєю працею завоював місце нападника в основному складі і мав їхати в Ялту на збори. Та тут пройшла чутка, що замість армійської команди у Луцьку створюють цивільну. Достовірно цього я не знав, а мене в Рівному викликають на комісію і задають питання, чи я піду в Луцьк, чи буду грати за Рівне. Я їм кажу, що раз ви мене взяли, то буду грати за вас. І вони на два дні відпускають мене в Луцьк. А тут відразу ж підходить Байсарович і каже: «Я приймаю команду, ти в складі». Я тихенько поїхав в Рівне, забрав усі речі і навіть не розрахувався, залишив їм свою трудову книжку й так у 1977 році став гравцем команди майстрів «Торпедо» Луцьк»…

Такий наспіх зібраний колектив відразу ж випробував свої сили у товариських матчах з аматорами. Вийшло не надто виразно: 4:2 і 2:2 з ковельським «Сільмашем» та 4:0 з рожищенським «Ферммашем». А вже за тиждень торпедівці вирушили на тренувальний збір до Закарпаття. Результати спарингів з більш досвідченими суперниками болільників не радували і лише у двох останніх іграх підготовчого періоду торпедівці зуміли не програти, здолавши черкаський «Дніпро» (3:1) та відкатавши мирову з сумським «Фрунзенцем» (1:1).

Дебютний поєдинок оновленої луцької команди в чемпіонаті відбувся 2 квітня у Чернівцях. Початок видався, здавалося б, непоганий – нічия 0:0. Однак, наступні сім поєдинків «Торпедо» програло, як кажуть, без варіантів. Особливо жахливим видався перший домашній матч, коли досвідчений миколаївський «Суднобудівник» буквально розтрощив волинян з рахунком 4:1. Як згадує Юрій Тимофєєв, «найбільш невдалим моїм матчем, який залишився таким важким осадом у пам’яті, є матч-відкриття в Луцьку з миколаївським «Суднобудівником» 1977 року. Можете уявити, перша гра сезону, напередодні, як завжди, випав сніг, поле у важкому стані, а ми програли 1:4 на очах численної кількості уболівальників». Друге очко вдалося здобути лише у дев’ятому турі в Черкасах завдяки нульовій нічиї. А перша перемога прийшла до торпедівців лише в одинадцятому турі, коли у Луцьку за присутності восьми тисяч глядачів був подоланий горлівський «Шахтар». На 16-й хвилині Микола Кльоц головою влучно замкнув навіс Мирона Маркевича, а за двадцять хвилин з подачі Кльоца забив Самошкін – 2:0! Відчувши смак перемоги, лучани не зупинилися і почали помаленьку виборсуватися з підвалин турнірної таблиці. У наступних двох матчах вдома здолали маріупольський «Новатор» - 2:0, а у гостях полтавський «Колос» - 2:1. І навіть після поразки в Харкові від «Металіста» команда знову чудово провела чергову пару домашніх поєдинків, «гримнувши» з однаковим рахунком 3:0 вінничан та хмельничан. У цей же час в складі «Торпедо» з’явилося ще кілька нових гравців – для посилення захисту з Житомира запросили Леоніда Ширніна, а з львівського інституту фізкультури прийшло непогане тріо Журавчак, Козар, Маслякевич.

Здавалося б, набравшись досвіду, команда перебуває на правильному шляху і продовжить свою переможну ходу. Але насправді вийшло інакше. По-перше, у гостях майже до кінця сезону лучани очок не здобували, а зачасту й отримували у свої ворота купу голів. А по-друге й домашні перемоги знову стали змінюватися нічиїми та поразками. Цікавими для уболівальників видались два останні матчі першого кола, адже обидва мали статус надпринципових…

4 липня волиняни приймали вдома львівський СКА, а фактично команді луцького «Торпедо» протистояв вчорашній СК Луцьк. Прихильники лучан вважали себе обкраденими цим фактом, адже перевід кваліфікованих гравців до Львова змусив луцьку команду пізнати гіркий смак аутсайдерства, в той час як армійці перебували у верхній частині турнірної таблиці. Тому звітний матч проти львів’ян перетворився на гру з підвищеною відповідальністю і ознаменував для уболівальників появу нового «дербі», яке, до того ж, підсилювалося територіальною близькістю суперника. Зазначимо, однак, що у Луцьку до львівських армійців ставилися досить прихильно і до вересня 1978 року переживали, як за своїх, що й не дивно, зважаючи на те, що у складі СКА грала колишня луцька команда. Наразі ж нічия 1:1, певно, влаштувала усіх, а матч видався, як і годиться, видовищний, з високими швидкостями, непоступливою боротьбою та красивими голами. Відкрили рахунок гості: фірмовий фланговий прохід Тихоновича, простріл у карний і Степан Юрчишин увігнав м’яч у сітку. Лучани відігралися за п’ять хвилин – Бачіашвілі вивели сам на сам з Швойницьким і кращий бомбардир торпедівців встановив рівновагу. Після перерви пішов дощ, котрий змусив команди пригальмувати й рахунок залишився незмінним.

А вже за чотири дні на волинян очікувало «старе дербі» Луцьк – Рівне. Попри певну перевагу, у першому таймі, лучани, відчуваючи відповідальність за результат, помітно нервували і гра у них не клеїлася. Лише за шість хвилин до перерви чудові дії Самошкіна дозволили йому викласти шкіряного просто на ногу Бачіашвілі, який і відкрив рахунок. Отримавши фору, після відпочинку лучани додали обертів і той же Самошкін ще двічі виклав м’ячі під точний удар своїм партнерам, а Бачіашвілі і новачок Бєляєв довели рахунок до 3:1 на користь волинян. Перебуваючи на сьомому небі від щастя після успіху у «дербі», ніхто з глядачів, журналістів та фахівців не звернув увагу на подію, про яку ми нині можемо говорити як про епохальну в історії луцької команди. Невисокий хлопчина, котрий вийшов на заміну замість восьмого, що цікаво, номера Маслякевича, не надто вразив тренерів й згодом був замінений на автора третього голу Бєляєва, однак цим гравцем був вісімнадцятирічний Андрій Федецький!...

На проміжному фініші лучани виявилися дев’ятнадцятими з двадцяти трьох команд зони й з певним оптимізмом поглядали у другу половину сезону. Початок й дійсно вийшов непоганий – 0:0 з «Буковиною» та перемога 2:1 над молдовською «Сперанцою» (Дрокія). Примітно, що в останньому з цих матчів усі 90 хвилин ворота волинян захищав сімнадцятирічний Михайло Бурч (для молодого кіпера це була вже четверта гра, але вперше кращий воротар «Волині» усіх часів вийшов на поле в «основі»). Та надалі справи у лучан «не пішли». Незважаючи на те, що вдома очками вдавалося розживатися більш-менш регулярно, у гостях матчі «Торпедо» являли собою справжню катастрофу – 1:8 з виїзду за маршрутом Миколаїв-Одеса, 0:6 в Херсоні. Після миттєвої домашньої реабілітації з черкаським «Дніпром» (2:0), вдома ж ганебна поразка 1:5 від нікопольського «Колоса». Чотири «сухих» м’ячі торпедівцям відвантажили у Вінниці ще в першому таймі (у другому на поле вийшов Бурч і відзначитися більше господарям не дозволив). Разом з тим волиняни у своїх кращих традиціях зуміли «підсунути свиню» кільком лідерам турніру. Насправді феєричними вийшли матчі з майбутніми віце-чемпіонами київськими армійцями та харківським «Металістом». У першому з них на полі «звірствував» Юрій Самошкін, котрий змусив оборонців суперника ганятися за собою по-двоє, по-троє, а зрештою під кінець гри видав «бразильський» сольний прохід та забив єдиний і переможний гол. Харків’яни також прибули до Луцька за очками, але наштовхнулися на відчутну протидію господарів. Долю цієї зустрічі вирішив гол Маслякевича – після розиграшу кутового на 72-й хвилині Богдан з льоту метрів з 25-ти відправив шкіряного до сітки – 1:0!

Ще одна перемога над полтавчанами (3:1) та кілька домашніх нічиїх дозволили торпедівцям піднятися навіть до шістнадцятої сходинки, але невдачі наприкінці чемпіонату знову опустили команду донизу. Навіть в останній домашній серії лучани набрали всього три очка з шести (перемога над «Фрунзенцем» - 1:0 та нічия з «Зіркою»). На додачу до цих прикрощів у команді розпочалися й суттєві проблеми із складом. З-за травм на тривалий період вибували ключові гравці і це не могло не позначитися на результатах. До того ж вперше луцька команда зіткнулася з проблемами дискваліфікацій. Основну «погоду» в атакуючій грі «Торпедо» робили два футболісти – Самошкін та Бачіашвілі і кожен з них був вартий чи не пів-команди. Тому за швидкими форвардами лучан оборонці суперника досить часто влаштовували справжні «полювання». Особливо дошкуляли захисники результативному нападнику Нодарію Бачіашвілі. З часом терпіння у того ставало усе менше та менше і перший скандал виник у грі з черкащанами – після чергової грубості проти себе Нодарій звернув на це увагу арбітра, за що отримав попередження, а запротестувавши проти цієї несправедливості, був негайно усунутий з поля. Справа у тому, що тогочасні судді значно відрізнялися від нинішніх і за порушення, які нині безумовно тягнуть на червону картку, у 70-х не належало навіть жовтої. Тому факт появи у гравця попередження ставав подією,а вилучення – справжнім скандалом. А після згаданого епізоду федерація футболу дискваліфікувала форварда лучан на три гри. Коли ж після «відсидки» Бачіашвілі у другому поєдинку отримав «гірчичник», то змушений був пропустити ще два матчі. Примітно, що усі ці п’ять ігор завершились поразками «Торпедо».

Певною інтригуючою відрадою осені 77-го для луцьких уболівальників стало поновлене після дворічної перерви протистояння Волинь – Польща. У середині вересня до Луцька завітала сусідня «Хелміанка». Матч хоча й проходив за відчутної переваги господарів, та приніс хоча й результативну, але нічию – 3:3. За місяць торпедівці вирушили на матч-відповідь до Хелма. Однак через травми мали суттєві проблеми із складом і ледве нашкребли гравців на стартові «одинадцять», відрядивши у захист основного кіпера Тимофєєва. У першому таймі гра йшла на рівних, а на 30-й хвилині Кльоц відкрив рахунок у грі. Та незабаром господарі зуміли перехопити ініціативу і забили два голи. Та все ж, міцнішою виявилася дружба – 2:2. А вже за тиждень, на наступний день після гри з кіровоградцями, у Луцьку знову був футбол: «Торпедо» приймало «Гетьман» (Замость). Опоненти виявилися у однакових умовах, оскільки поляки напередодні також проводили гру і у Ковелі взяли реванш 2:0 у «Сільмашу» після того, як ковельчани в Замості зуміли вибороти нічию 1:1. Проте гра з торпедівцями полякам не вдалася. Ще більш-менш вони опиралися до перерви, коли обмежилися лише одним пропущеним голом (з пенальті відзначився Маркевич). Після відпочинку ж «Гетьман» був просто знищений – Кльоц та Бачіашвілі виграли свої верхові дуелі, а за п’ятнадцять хвилин до кінця на поле вийшов Валерій Мамушкін і додав у ворота гостей хет-трик. У підсумку – упевнена перемога 6:0!

Ну а завершальні матчі сезону для «Торпедо» успіху вкотре не принесли. Щоправда, після поразки в Ужгороді, лучани зуміли перервати свою гостьову програшну серію і завдяки голу Самошкіна вирвали нічию у принциповому протистоянні з львівським СКА (1:1). Остання ж гра принесла жорстке розчарування для уболівальників – у «дербі» лучани програли авангардівцям Рівного 0:4… Гіршого закінчення не придумаєш.

Підсумок виступів «Торпедо» у сезоні-77 виявився прогнозовано гірким. Дев’ятнадцяте місце радувало хіба тим, що на двадцятому опинилися рівненчани. Але 70 пропущених м’ячів і вісім поразок з великим рахунком яскраво свідчили про проблеми команди. З іншого боку, Нодарій Бачіашвілі з 14 голами з 35 командних увійшов до числа кращих бомбардирів зони. Перемог же ж у підсумку виявилося вдвічі менше, аніж поразок – 12 проти 24. Позитивом могло бути лише те, що багато молодих футболістів, котрі дебютували у складі лучан на рівні майстрів, подавали неабиякі надії на майбутнє і за умови збереження цих талантів, команда дійсно могла б розраховувати на серйозне покращення свої турнірної долі у наступних сезонах…