1972

Отож, наприкінці січня 1972-го року на Волинь прийшла звістка, що місто не залишиться без великого футболу і луцька команда таки виступатиме у другій лізі. Проте, як уже зазначалося у попередньому розділі нашої розповіді, заплутані комбінації з передачею команди у відання Прикарпатського військового округу мали один значний мінус, котрий полягав у готовності колективу до сезону. Суто у футбольному аспекті весь підготовчий період являв собою незрозумілий безлад. Сам факт передачі команди у відання збройних сил був суто юридичним, бо команда існувала лише на папері – тренерів немає, футболістів не набереться й десяток, адже на місці були лише лучани, а гравці з інших міст давно займалися питаннями власного працевлаштування. Тому армійське керівництво також діяло виходячи з ситуації, що склалася. Тренером СК Луцьк призначили колишнього керманича львівського СКА Михайла Рибака, допомагали якому ще двоє вчорашніх армійців – начальник команди Борис Малямін та другий тренер Володимир Вараксін. Оскільки щойно зліквідоване СКА, судячи з усього, готувалося до виступів у чемпіонаті КФК, то кадрове посилення звідти було не надто чисельним: воротар Олександр Сивак, захисники Щерба та Зубач, півоборонець Луценко, а також форварди Михайло Гівель і Йосип Артемюк. Ще десяток бравих солдатів, які перебували було на олівці „під аматорську першість”, довелося терміново відіслати назад у казарми. Від луцького „Торпедо” зразка 1971-го року Михайло Рибак після огляду залишив лише трьох гравців – Іващенка, Савчука та Коцюмбаса. Тому у сезон 72-го року вступала досить оновлена команда, головним проблемами якої були необхідність награвання складу і, перш за все, комплектація. У другій половині лютого в команді з’явилися ще один вчорашній армієць Борис Малахов, півоборонець Карл Кіш з „Говерли”, а також два двадцятип’ятирічних півзахисники з львівських „Карпат” – Володимир Булгаков та Богдан Копитчак.

Усі ці „процедури”, до речі, відбувалися ще у Львові, де нова команда проходила обкатку фізики у місцевому манежі СКА. Ігрові компоненти розпочалися з початком березня, коли СК Луцьк відбув на збори до Мукачевого. Однак, результати не тішили – у перших двох спарингах лучани розійшлися миром з місцевими аматорськими „Карпатами” і перемогли збірну Мукачевого 5:1. Виступи ж на передсезонному турнірі Федерації футболу УРСР, де суперниками виступали вже команди майстрів, взагалі принесли суцільні невдачі і лише у завершальному спарингу з петрозаводським „Спартаком” лучани спромоглися на перемогу 1:0. В результаті такої підготовки тренерський штаб відібрав з 28 гравців чотирнадцять, котрі повинні були стартувати у сезоні. При цьому до заявленого раніше списку "основи" додався лише оборонець Степасюк з Рівного. Ситуація була явно не під контролем і тому завітавши на одну добу (!!!) до Луцька перед стартом чемпіонату, керманич команди наголосив, що з комплектацією усе в порядку – по ходу першості під’їдуть ще кілька гравців.

Ось в такому напівсформованому складі СК Луцьк і розпочав свої виступи у чемпіонаті-72. Згідно календаря лучани перші чотири гри проводили у гостях, що, в принципі, було все одно, оскільки з усієї команди знайомство з луцьким стадіоном мала лише трійця вчорашніх торпедівців. Перший матч команда зіграла у Житомирі і, як і обіцялося, у ній вже був обіцяний „новачок” – півзахисник Сергій Соболєв з Томська. Зрозуміло, що шанси господарів у даному випадку були на порядок вищими і лучани зазнали поразки 1:2. Перше очко до свого активу СК Луцьк записав у другому турі, розписавши по нулям у Тернополі. Та у Вінниці і Ужгороді лучани програли з загальним рахунком 1:7 і тому дебютували на луцькому „Авангарді” вже у статусі аутсайдера. Як і минулого року, першою до Луцька завітала чернівецька „Буковина”. Лучани загалом виглядали непогано, але й не надто упевнено – після стартових „нервів” міцно захопили ініціативу у свої руки, змусили кіпера гостей видати кілька „сейвів”, поцілили у штангу, але забили тільки після перерви, коли Гівель на швидкості накрутив кількох оборонців і точно пробив повз кіпера у сітку. А за дві хвилини лучани отримали у свої ворота пенальті і у підсумку розійшлися в 1:1. Такий самий підсумок був і у наступній грі з івано-франківськими спартаківцями – у першому таймі гру диктували гості, які й відкрили рахунок, а після перерви лучани затисли суперників біля їхніх воріт, заробили купу кутових, після одного з яких Кіш забив гол. Могли, спортклубівці вирвати й перемогу, але в завершальні хвилини гарну атаку завершили пострілом в поперечину...

Загалом гра команди виглядала не надто надійно – постійні помилки в обороні, нестабільність дій форвардів тощо результатам не сприяли. Більш-менш ефективно діяв півзахист, але за рахунок однієї ланки розраховувати на успіх було важко. До того ж, у стартових поєдинках відбувалися постійні ротації у складі команди. Тренери довозили одних гравців, інших відраховували, а хтось з’являвся на кілька матчів й потім безслідно зникав. Зрозуміло, що це також не додавало стабільності у грі. Тому у наступній виїзній серії вдалося розжитися лише на одне очко, та й то у матчі, який лучани мали б вигравати. У Кіровограді після першого тайму рахунок був 2:0 на користь СК Луцьк, але після перерви команда розслабилася й дозволила господарям відвоювати нічию. Удома ж волиняни безславно програли сумському „Фрунзенцю”, а потім перед самісіньким фінальним свистком дозволили забити полтавцю Віталію Старухіну й цим вирвати нічию після голу Артемюка. Відповідно, після одинадцяти турів в активі лучан було лише чотири очка і 22-е місце в турнірній таблиці. На щастя, донецький „Локомотив” та харківський „Маяк” виступали ще гірше і це не дозволило луцьким армійцям завалитися на самісіньке дно. Першу ж перемогу у сезоні, як вже зрозуміло, команда здобула лише у своєму дванадцятому матчі, коли вдома з величезною натугою здолала СК Чернігів 1:0 – на 22-й хвилині м’яч у штрафному потрапив до Артемюка і той забив, як виявилося, переможний гол.

Та перші два очки провісниками успіхів також не стали. В наступних п’яти поєдинках лучани знову програли (тричі в гостях й двічі вдома), демонструючи досить невиразну і безбарвну гру. Перед одним з двох „матчів сезону” команда нарешті спромоглася не так засмутити своїх прихильників, коли вдома взяла очко з непретензійним „Шахтарем” з Горлівки. Але й тут можна і потрібно було брати два очки. Проте після того, як Булгаков на 10-й хвилині бахнув здалеку і м’яч, рикошетом від захисника, влетів у ворота, видав „ляп” кіпер лучан Сивак. А наступні атаки аж до фінального свистка голів більше не принесли і в результаті – 1:1.

24 червня вперше з початку сезону трибуни луцького стадіону були заповнені вщерть. СК Луцьк повинен був вмерти, але здолати рівненський „Авангард”. Та вперше за багато років обидві команди провели „дербі” на досить посередньому рівні. До перерви на полі взагалі нічого не відбувалося – суперники безуспішно товклися в центрі поля, розминаючись ударами більше не по м’ячу, а по ногам один одного. Після відпочинку гра дещо загострилася – гості не використали вихід сам на сам, у лучан забігав „двигун” Копитчак, але голу не було. В останню десятихвилинку господарі вже добряче притисли авангардівців, але "розстрілявши" захисників і воротаря, втратили кілька „стовідсоткових” і змушені були опустити руки – 0:0. Прихильники ворогуючих колективів вперше за тривалий час зійшлися в оцінці гри і проводили свої команди з поля несхвальним свистом...

А після наступної поразки у Хмельницькому, лучани й взагалі опустилися на останню сходинку, яка схоже, притягувала їх, немов магніт. Тільки після цього команда „заворушилася”. Вдома двічі розписали „по нулям” з сєверодонецьким „Хіміком” та кадіївським „Шахтарем”. При цьому у першому випадку ще й не реалізували пенальті на 85-й хвилині. І лише в останньому матчі першого кола СК Луцьк здобув свою другу перемогу. У поєдинку з конкурентом у боротьбі за виживання, „Маяком”, спортклубівці виявилися на голову сильнішими. На 5-й хвилині забив Копитчак, на 25-й Булгаков реалізував одинадцятиметровий, а потім наші земляки втратили ще кілька хороших моментів аби довести рахунок до великого. Гості ж шансів не мали жодних, до воріт господарів майже не наближалися, а в результаті першої половини турніру обмінялися з лучанами місцями, пересунувшись на останнє, 24-е.

Та те, що справи у команди не найкращі довів і „розважальний” матч у коротенькій міжколовій перерві, коли у Луцьку гостювала „Люблінянка”. Поляки забили два м’ячі, щоправда, один з них – у свої ворота. Проте ініціатива постійно була за гостями з-за Бугу і після нічиєї 1:1 вони, радісно потираючи руки в передчутті домашньої вікторії, відбули до Любліна, очікуючи на матч-відповідь. СК Луцьк тим часом знову невпевнено розпочав другий етап друголігових перегонів. У першій з чотирьох домашніх ігор лучани програли житомирському „Автомобілісту”, а затим ледь вколошкали тернопільчан. Щоправда, останні й так увесь матч тислися до своїх воріт, розраховуючи на очко. На щастя, господарі зіграли до останнього і в завершальну шестихвилинку двічі пробили „боягузів” – 2:0. А після нічиєї з вінницьким „Локомотивом” трапився досить цікавий випадок...

Календарний матч проти ужгородської „Говерли” був запланований на 31 липня і розпочався згідно з планом. Однак, сильний дощ, який йшов у Луцьку, з початком гри перетворився на потужну зливу і невдовзі після стартового свистка поле перетворилося на таке болото, що пересуватися по ньому без гумових чобіт було проблематично. Суддя змушений був припинити поєдинок і вирішення суперечки відклали на наступний день, коли матч розпочався „з нуля”. Відстрочка, на жаль, пішла на користь гостям, які вкотили лучанам два м’ячі, на що ті відповіли лише голом престижу у виконанні Савчука.

Та гра СК Луцьк помаленьку налагоджувалася. Звичайно, мова не йшла про кардинальне поліпшення результатів, але затяжні серії невдач змінилися „нейтральними” стрибками, коли на кожну втрату вдавалося записувати й такі дорогоцінні очки до турнірної таблиці. У Чернівцях лучани перемогу не втримали – забивши зусиллями Гівеля у першому таймі, в другому пропустили з пенальті. А після мінімальної поразки в Івано-Франківську дали вдома справжній бій іншому лідеру – миколаївцям, з якими хоч і розійшлися 0:0, зате порадували глядачів і фахівців гарною грою, хоча двічі „заліпили” в штангу замість сітки воріт. Затим було взято вольові два очки у матчі з херсонським „Локомотивом”, забивши два голи після одного пропущеного на початку матчу. Та через помилки кіпера далі програли вдома „Зірці” з таким самим рахунком.

У гостьових поєдинках лучани переважно діяли від оборони на контратаках. Щоправда така тактика успіх їм приносила нечасто. Так з наступного виїзду вдалося привезти лише очко від „Фрунзенця”, а полтавчани та чернігівці дуже мордувалися з луцькою обороною, та все ж зуміли по разу її пробити. А от у середині вересня команда нарешті спромоглася на приємний сюрприз для своїх уболівальників. Матч з сімферопольською „Таврією” добра лучанам не обіцяв – гості йшли на першому місці і відчайдушно боролися за звання чемпіона України, в той час як спортклубівці й надалі бовталися в аутсайдерах. Та гра вийшла рівною, в середині першого тайму Гівель обігрався в стіночку з Булгаковим і вколотив гол. Лучани могли забити ще, та як завжди не забили. Щоправда, гостей вони стримували "на відмінно" і шансів останнім майже не надавали, в результаті чого здобули вельми приємну перемогу. А після наступних 0:0 з севастопольцями на СК Луцьк очікував надто важливий поєдинок.

Досить дивний календар того сезону передбачав, що у восьми останніх турах луцька команда лише одну гру проводитиме вдома, а у семи гратиме на виїзді. Тому перед таким не надто сприятливим фінішем необхідно було максимально запасатися очками. Регламент чемпіонату-72 передбачав, що дві останніх команди зони залишатимуть другу лігу. Тому, аби не опинитися в такому ж становищі, як минулого року, лучанам конче необхідно було перегравати вдома донецький „Локомотив”. Суперник відставав від волинян на п’ять очок, але мав більш сприятливий календар останніх матчів і тому черговий поєдинок був з розряду тих, де на кону стоїть не два, а чотири очка. Донеччани впиралися з усіх сил і до перерви гра видовищністю не відрізнялася. Але після відпочинку лучани додали обертів і понеслись. Гра пішла в одні ворота і незабаром Гівель таки пробив кіпера залізничників, Савчук після гарної перепасовки забиває вдруге, а згодом ще й Малахов головою додав третій м’яч, дарма, що потім один пропустили - 3:1. Ця перемога фактично гарантувала лучанам збереження прописки на майбутній сезон, адже ліквідувати вже семиочковий відрив опонентам було практично неможливо.

Тому перед наступними гостьовими візитами лучани з легким серцем поїхали на волинсько-люблінські „розбори” до „Люблінянки”. Господарі, які на той час лідирували в своєму дивізіоні, були зовсім не проти порадувати своїх прихильників ще й перемогою над „совєтами”, вважаючи, що той СК Луцьк, котрий приїхав до них у гості, гратиме аналогічно до зустрічі двомісячної давнини. Але сталося не так, як гадалося. Вже на третій хвилині широка комбінація лучан завершилась голом Булгакова. Волиняни добряче поганяли військових колег з Любліна, та так, що ті лише перед перервою змогли пролізти до володінь Сивака але безрезультатно. У другому таймі господарі перебудувалися й змогли дещо вирівняти гру, а згодом заробили одинадцятиметровий, який і реалізували. Та вже за чотири хвилини Орест Коцюмбас знову вивів лучан вперед, а за хвилину до фінального свистка Богдан Копитчак шикарним ударом з 35-ти метрів поставив красномовну крапку – перемога волинян 3:1! Подейкують, що ця поразка настільки розлютила уболівальників та гравців „Люблінянки”, що вони почали вимагати негайний матч-реванш. Але оскільки програма візиту була ретельно спланована і узгоджена з відповідними органами, то на „самодіяльність” у вигляді зайвого матчу лучани погодитись не ризикнули. Зійшлися на тому, що у наступному році волинсько-люблінські футбольні зустрічі знову пройдуть саме між цими суперниками.

У наступному вояжі на Донбас СК Луцьк зіграв традиційно – на дві поразки від середнячків відповів „підлянкою” у вигляді 1:1 з „Металургом” із Жданова, котрий крутився біля призової трійки, вперто намагаючись туди потрапити. А далі знову було „дербі”, у якому лучанам відверто не пощастило. Вже на восьмій хвилині після флангового прострілу Гівель відкрив рахунок і змусив замовкнути рівненську „торсиду”. Господарі відігралися перед перервою завдяки досить сумнівному голу, після чого кілька сот луцьких уболівальників, які прибули підтримати своїх, послали арбітра „на мило” і ще кудись. Другий тайм пройшов за відчутної переваги волинян, але забити хоча б гол їм не вдалося – 1:1.

А після домашніх „нулів” з хмельничанами СК Луцьк поїхав на завершальні матчі, які вже нічого не вирішували – команда залишалася на 22-й сходинці. Та відбувати номер лучани не збирались і прибили у Сєверодонецьку „Хімік” з рахунком 2:0. А після програшу у Кадіївці команда отримала ще чергові два очка. Щоправда, це була всього лиш технічна перемога „+:–” над харківським „Маяком”, який Федерація футболу зняла з розиграшу на початку другого кола, як безнадійну команду. Останній виїзд, звичайно, дещо покращив підсумкову статистику лучан, але вже ніяк не міг змінити загального враження від їх виступів. Другий поспіль рік аутсайдерства справляв гнітюче враження. Незважаючи на передачу команди „в армію”, вона й надалі пасла задніх. Виправдання шукалися в обмеженому часі на підготовку і тривалими кадровими ротаціями, з-за чого було змазане перше коло. Дійсно, у першому колі СК Луцьк набрав всього 13 очок, в той час, як у другому 20. Але навіть за умови рівномірного розподілу по двадцять очок, команда виявилась б вище лише на 3-4 сходинки, що, з огляду на кількість учасників, було б несуттєвим. Крім того, СК Луцьк виявився одним з лідерів за кількістю нічиїх, нахапавши їх аж 17. І це в той час, як 8 перемог дали рівно на одне очко менше. Не вражала й лінія нападу – за кількістю забитих м’ячів команда виявилася передостанньою, лише „Маяк”, який так і не дограв до кінця турніру, забив менше.

Якщо ж поглянути на персоналії, то лучани аж ніяк не повинні були опускатися так низько. У їхньому складі було достатньо індивідуально сильних виконавців, які пограли у вищій та першій лігах радянського футболу. Непогано влилися в команду литовці Гедимінас Побяржіс та Вітаутас Гедгаудас з „Жальгіріса”, а також „призваний” наприкінці сезону з Паневежиса форвард Шендеріс Гершович. Загалом непогано діяла зв’язка центральних півоборонців Копитчак-Булгаков, а форвард Михайло Гівель записав до свого активу дев’ять голів. Проте часта зміна малюнку гри, яку практикував тренерський штаб, додавала команді зайвих проблем із зіграністю. Так, в процесі „тасування колоди” виявлялося, що номінальні півоборонці діяли у якості захисників і навпаки. А нападник Анатолій Савчук частенько опинявся у ролі вінгера, а іноді діяв і в оборонних порядках. Відповідно, й так не надто налагоджена гра, давала збої, виправити які методом перестановок в умовах щільного ігрового графіку було непросто. Тому, як завжди, кращі результати майоріли десь в майбутньому.

Ну, а завершенням сезону в Україні стали матчі на Кубок УРСР серед команд майстрів, які розпочалися після завершення чемпіонату. Та для СК Луцьк кубковий шлях завершився на першому ж етапі. Вдома лучани поступилися „Таврії”, пропустивши єдиний гол під завісу поєдинку. На тому програма футболу у Луцьку на 1972-й рік була вичерпана.