1979

За організаційним рівнем луцьке «Торпедо» кінця 70-х однозначно було найгіршою командою української зони другої ліги. Відсутність належної матеріальної бази, неукомплектованість тренерського штабу, відсутність уваги до команди з боку уповноважених на те організацій, призводило до того, що команда змушена була постійно боротися за виживання, сповна відчуваючи важку ношу аутсайдерства. Як уже зазначалося, у 1978 році Федерація футболу УРСР кілька разів направляла до Луцька свої інспекційні перевірки, аби оцінити стан справ у команді і знайти розуміння щодо її підтримки з боку місцевої влади. Переконавшись у нерозумінні проблем на місці, центральний футбольний орган вирішив в наказовому порядку відрядити до Луцька тренерський тандем Євген Пєстов – В’ячеслав Пєршин. Обидва фахівці були доволі знаними у футболі людьми. Пєстов – колишній голкіпер донецького «Шахтаря», мав досвід роботи у вищій лізі у львівських «Карпатах» та луганській «Зорі», де працював на посаді головного. Пєршин же ж відзначився роботою у луганському спортінтернаті, де «записав» до свого активу київських динамівців Журавльова та Бережного. При цьому екс-коуча Володимира Байсаровича перевели на посаду начальника команди. Вражене такими поважними делегатами, волинське обласне керівництво неабияк зарухалося і, як відзначила, преса, умови для підготовки команди були створені безпрецедентні. Насправді ж, нічого надто особливого в цьому не було, але лучани, нарешті, одержали можливості для комплектування та роботи не гірші, аніж у інших команд другої ліги.

Зрозуміло, що відбулися й зміни у складі торпедівців. У харківський «Металіст» перейшов Кльоц, в «Карпати» – Артимович, завершив кар’єру гравця й подався на тренерські курси Маркевич. Залишили команду також Ширнін та Оліяр. Втім і поповнення було цікаве. З горлівського «Шахтаря» до Луцька перебрався форвард Володимир Старков – чемпіон СРСР 1972 року у складі «Зорі». З луганського спортінтернату запросили перспективного сімнадцятирічного захисника Сергія Пучкова. У захисті поряд з Ігорем Польним відтепер грав його брат Іван – гравець юнацької збірної СРСР. З дублю львівських «Карпат» прийшов захисник Володимир Спориняк, з гомельського «Гомсільмашу» – півоборонець Володимир Шаповалов, також зі Львова запросили форварда Юрія Комарницького та півзахисника Леоніда Галюту. У нападі дісталося місце ще одному форварду – Володимиру Пєстову, сину головного тренера. І, зрештою, з львівського СКА повернувся до команди улюбленець луцької публіки, кращий гравець 1975 року – Анатолій Тихонович.

Підготовка до сезону розпочалася ще в середині грудня, а вже у січні «Торпедо» провело три серйозні спаринги, в яких показало себе з непоганого боку – на засніженому полі луцького стадіону «Авангард» зіграли внічию з львівськими армійцями та брестським «Динамо», а потім перемогли тих же армійців – 2:0. Протягом лютого-березня команда провела два збори на Закарпатті, порадувавши уболівальників результативною грою з миколаївським «Суднобудівником» – 5:3 та перемогою над чернівецькою «Буковиною» – 2:0. Зіграли лучани й у традиційному весняному турнірі Федерації футболу УРСР, та, здобувши дві перемоги за однієї поразки, лише за різницею м’ячів посіли друге місце в групі й до фіналу не вийшли. Загалом до початку сезону «Торпедо» підходило у всеозброєнні, тренери висловлювали оптимізм щодо покращення результатів, уболівальники, заінтриговані непоганими результатами спарингів та відчутним кадровим поповненням, очікували перемог, а у Дачному навіть розпочалося будівництво тренувальної бази для команди.

У першому матчі лучани у гостях зустрічалися з дніпродзержинським «Металургом», який упевнено перемогли – 2:1. З подач Пєстова відзначилися Долиняк та Бердовський. Господарі спромоглися лише на гол престижу на останній хвилині матчу, а тренери торпедівців за гру виставили усім своїм футболістам п’ятірки. Однак, вже в наступному поєдинку волиняни потрапили під холодний душ, «залетівши» 0:4 у Нікополі. На домашню прем’єру оновленої команди, яка відбулася 8 квітня, зібралося дев’ять тисяч глядачів, але залишали стадіон вони розчарованими. Усю гру «Торпедо» сиділо на половині поля непретензійного тираспольського «Автомобіліста», подало купу кутових, не реалізувало з десяток стопроцентних моментів і у підсумку записало до свого активу лише очко – 0:0. Однак, три наступні гри, які торпедівці проводили на своєму полі, завершилися з однаковим рахунком 1:0 на їх користь. Грала команда загалом непогано, щоправда, як зауважували тренери, турбували проблеми з реалізацією, адже і «Суднобудівнику», і черкаському «Дніпру», і «Зірці» можна і потрібно було забивати більше. А, до прикладу, у грі з черкасцями усе вирішив гол, забитий вже на першій хвилині гри.

Таким чином, після шести турів луцьке «Торпедо», набравши дев’ять очок, розташувалося на п’ятій сходинці турнірної таблиці, маючи лише одне очко відставання від другого місця. Та чергове виїзне турне знову поставило чимало запитань. У Горлівці проблем з реалізацією у команди не було, зате виникли проблеми з захистом і волиняни, виграючи по ходу зустрічі, дозволили господарям врятувати очко – 3:3. А в наступному поєдинку в Жданові (нині – Маріуполь) торпедівці без шансів поступилися «Новатору» – 0:5…

За цим у чемпіонаті настала двотижнева перерва, пов’язана з Спартакіадою народів СРСР. Напередодні московської Олімпіади в СРСР вирішено було провести широкомасштабні змагання, які б стали «тренуванням» перед відповідальним міжнародним турніром. Після 23-річної перерви до програми змагань було включено і футбол. На першому етапі проводилися республіканські турніри серед збірних областей. У футбольному плані справа була не надто складною і під прапор області записували у повному складі команди майстрів. Відтак, з 5 по 10 травня у Куп’янську збірна Волинської області (себто – «Торпедо» Луцьк) виборювала путівку до республіканського фіналу у протистоянні з полтавчанами («Колос» Полтава), харків’янами (дубль «Металіста»), донеччанами (дубль «Шахтаря») та хмельничанами («Поділля»). У першому поєдинку перемогли Хмельницьку область – 2:1, але з таким же рахунком поступилися полтавчанам. Донеччан було подолано 1:0 і в останньому поєдинку проти харків’ян було зафіксовано нічию – 1:1. Поступившись очком тим же харків’янам, Волинська область посіла у груповому турнірі третє місце і свої виступи на Спартакіаді припинила.

Однак, навряд чи у плани команди входило надриватися у всесоюзному турнірі, коли на носі був виїзний матч з рівненським «Авангардом», який зібрав тридцятитисячну аудиторію. Однак, попри всі сподівання волинських уболівальників, торпедівців у Рівному знову було бито, причому з великим рахунком – третій рік поспіль… Говорячи відверто, шансів у лучан не було. Усю гру торпедівці змушені були відбиватися і мають дякувати Михайлу Бурчу, що рахунок видався «всього лиш» 0:3. По воротам господарів наші земляки били всього двічі – у першому таймі здалеку «бахнув» Старков, але кіпер «Авангарду» витягнув м’яч з-під поперечини. А на початку другого Пєстов вийшов сам на сам з воротарем, та пробив прямо у останнього. Додамо, що після матчу приз кращого гравця матчу у складі «Торпедо» від рівненської газети «Червоний прапор» одержав Михайло Бурч.

Після цієї поразки уболівальників, як і місцеве начальство, охопила хвиля гніву – гравцям і тренерам приписували відсутність морально-вольових якостей, вказували, що при чотирьох перемогах та трьох поразках торпедівці мають нелогічну різницю забитих і пропущених м’ячів 8 – 16 і ще чимало гріхів, вимагаючи пояснень за розгромні поразки. Євген Пєстов відповів неочікувано, але правдиво, зауваживши, що команди Нікополя, Жданова і Рівного мають відчутно кращий склад, ніж «Торпедо», тож сильніші за грою… Однак, лучани й у наступних чотирьох турах виступили не надто виразно, здобувши по одній нічиї у домашній та виїзній серії. «Прорвало» команду лише 7-го червня, коли у Луцьку в чудовому стилі було «знищено» чернігівську «Десну» – 4:0. Затим, демонструючи не надто стабільні результати, але з регулярним набором очок, «Торпедо» пішло до проміжного фінішу. Вдалося виграти ще один поєдинок в гостях – перемога у Керчі – 2:0, а от в Кривому Розі перемагаючи з таким же рахунком на 33-й хвилині, волиняни перемогу не втримали – 2:2. Непоганий матч було зіграно вдома з львівськими армійцями, які йшли серед лідерів, маючи досить гарно укомплектований склад. Гру обидві команди провели у обопільних атаках, при цьому лучанам постійно доводилося відіграватися і в результаті фінальний свисток зафіксував ще одну результативну нічию 2:2, а оглядачі ще раз відзначили кваліфіковану гру Бурча, який витягнув кілька «мертвих м’ячів». В останніх двох матчах першого кола результати вийшли протилежні. Чернівецькій «Буковині» лучани після першого тайму програвали вдома 0:3, хоча при цьому володіли тотальною ініціативою, а гості реалізували три з трьох своїх ударів по воротам. Після перерви торпедівці додали, але все одно програли 2:4. А вже за кілька днів команда реабілітувалася, здолавши «Поділля» – 2:1.

Незадовго до проміжного фінішу головний тренер «Торпедо» Євген Пєстов в інтерв’ю «Радянській Волині» привідкрив деякі особливості життя команди. Тренер зазначив, що попри непоганий склад, команда ще не дотягує до поставлених вимог і звітний сезон варто розглядати як етап її формування. Поскаржився на недостатні темпи роботи по організації клубної бази в Дачному та зволікання з будівництвом заміського готелю, з-за чого підготовка до матчів розпочинається в гуртожитку, а також зауважив на необхідності створення в місті спеціалізованої футбольної школи (гарна думка, яка була реалізована аж… через двадцять років). Зазначимо також, що у липні-серпні у команді відбулися й деякі кадрові зімни. Так, пішли з «Торпедо» Спориняк та Комарницький, натомість з дублю львівських «Карпат» повернулися Ігор Артимович та Віктор Буднік. Крім того, було запрошено кількох молодих гравців з Луганська – захисника Шкепу, півоборонця Марченка та форварда Каплуна.

Початок другого кола вийшов дещо змазаним – у першому матчі вдома лучани ледве видряпали нічию у грі з аутсайдером – дніпродзержинським «Металургом», коли Старков наприкінці гри реалізував пенальті. Щоправда затим було здобуто очко в поєдинку з одноосібним лідером – нікопольським «Колосом» – 1:1, і здобуто три залікових пункти в гостях – перемога 2:0 у Тирасполі та нічия 2:2 в Миколаєві. Однак, у двох наступних гостьових матчах «Торпедо» знову «не заграло» - 0:3 в Черкасах і 0:5 в Кіровограді.

Скандальним видався домашній поєдинок поти «Шахтаря» з Горлівки. У першому таймі «дубль» Старкова дозволив лучанам почувати себе комфортно, але після відпочинку гості зуміли зрівняти рахунок. Найцікавіше трапилося у кінці гри, цитуємо «Радянську Волинь»: «Коли ж до фінального свистка, залишалося трохи більше хвилини, сталося непередбачене. Під час однієї з останніх атак на ворота гостей футболістам здалося, що боковий суддя підняв прапорець, сигналізуючи у лучан офсайд. В цей же час на штрафному майданчику скупчилися майже всі гравці обох команд. Пєстов забиває м'яч. Суддя його зарахував. Гості ж, не погоджуючись з рішенням арбітра, залишили поле. Вчинок команди безпрецедентний. Ми не можемо з впевненістю стверджувати, чи був перед завершальним ударом форвард лучан поза грою, бо рішення судді остаточне і не підлягає обговоренню». На поле гості так і не повернулися, а суддя змушений був дати фінальний свисток. Чи розбиралася ця ситуація у Федерації футболу невідомо, але рахунок матчу залишився незмінним.

8 вересня знову було «дербі» і лучани очікували на реабілітацію за весняну поразку у Рівному. До речі, з десяти тисяч глядачів, присутніх на цьому матчі, чотири складали собою рівненські гості. Авангардівці, які були найрезультативнішою командою зони, у перші п’ятнадцять хвилин не випускали лучан за середню лінію поля, але врятував Бурч. Загалом гра проходила під диктовку рівненчан, господарі ж змушені були обмежитися контратаками. Перший тайм, незважаючи на велику кількість гольових моментів з обох боків, завершився безрезультатно. Не змінилася ситуація і після перерви – самовіддана боротьба, натиск гостей, контрвипади лучан. І все ж, попри перевагу «Авангарду», відкрити рахунок вдалося торпедівцям. На 70-й хвилині Ігор Польний з аута вкинув м’яч у штрафний майданчик на Пєстова, а той, прийнявши шкіряного, відразу ж пробив по воротам у падінні через себе – гол! Напевно, цей м’яч є найвидовищнішим та найкращим з усіх голів, які коли-небудь фіксувалися в поєдинках Луцьк – Рівне усіх часів і нам залишається лише зітхати з приводу відсутності відеозаписів матчів тих років. На жаль, здобути перемогу лучанам не судилося. Через сім хвилин суддя призначив вельми сумнівний пенальті у ворота Бурча, який реалізував Чирков. У підсумку – нічия 1:1, а автори обох голів одержали від волинських профспілок «цінні» призи – самовари…

А після цього трапилась надзвичайна подія, яка… Втім, про усе по порядку. Як відомо, луцька команда, представляючи прикордонну область, щороку проводила товариські матчі з польськими колективами прикордонних воєводств, раз або два виїжджаючи за кордон і приймаючи візити-відповіді у Луцьку. Власне кажучи, можливість виїзду навіть у країну соцтабору вважалася вагомим «козирем» для гравців, котрі вирішували прийняти запрошення пограти у Луцьку. Звичайно, за умов дефіциту, із закордонних вояжів усі намагалися привезти якомога більше цікавих товарів. Для футболістів такими були джинси, фірмовий спортивний одяг тощо. Єдиною проблемою було те, що при виїзді дозволяли обмінювати на злоті невелику, часто, суто символічну суму грошей і усі спортивні делегації Волині під час виїздів винаходили різноманітні способи переміщення радянських карбованців, які в Польщі обмінювали без проблем та запитань. Гроші ховали у тюбики із зубною пастою або піною для гоління, а інколи й просто клали в кишеню, сподіваючись, що «трусити» не будуть. Митники ж з регулярною заповзятливістю «трусили» і у більшості випадків виявляли «недозволені» гроші, що, втім, не мало ніяких наслідків для винуватця, окрім конфіскації «зайвих» червінців. Взагалі, до 1979 року «найстрашнішою» пригодою, яка трапилася з луцькою футбольною командою на кордоні, була ситуація, коли у одного з гравців при поверненні з Польщі виявили кілька глянцевих журналів з оголеними дівчатами, які були спалені тут же на митниці.

Але, коли у вересні 1979 року луцьке «Торпедо» виходило на товариський матч з «Хелміанкою», у його складі не було кращого бомбардира Володимира Старкова, який у чемпіонаті на той момент встиг наколотити 14 голів. У цей час гравець перебував у камері попереднього затримання луцького СІЗО – під час перетину кордону у гравця знайшли та вилучили 500 американських доларів. Подія була насправді надзвичайною. Валюти, особливо доларів, радянські громадяни в очі не бачили і бачити не могли, бо операції з нею, в тому числі і зберігання підпадали під дію кримінального кодексу. При цьому, за значні суми валютних операцій взагалі передбачався розстріл. І тут раптом у футболіста під час «дружнього візиту» виявляють валюту.

Те, що справа добром не закінчиться, було зрозуміло усім. На команду, особливо на тренерський штаб, як відповідальний за дії футболістів, посипалися догани, перевірки та регулярні співбесіди з «компетентними органами». Володимира Старкова врятував статус чемпіона СРСР-72 і статус майстра спорту. Відтак, вирок суду для нього був досить м’який – три роки умовно (зауважимо, що й дружині футболіста «виписали» чотири роки умовно), але говорити про продовження виступів гравця у Луцьку, зрозуміло, не могло бути й мови. Ситуація у самій команді була досить непростою. Як згадує форвард лучан Віктор Буднік: «Команда була у досить гнітючому стані і про футбол мало хто думав. Я навіть не пам’ятаю, як ми тоді грали у Хелмі…». Аби уникнути неприємностей, головний тренер Пєстов раптово почав збиратися у Івано-Франківськ до тамтешнього «Спартака», але після рекомендацій «зверху» змушений був залишитися в Луцьку до завершення «з’ясування усіх питань». Відтак, «Торпедо», яке майже увесь сезон стрибало у турнірній таблиці між 12-м і 14-м місцями (що після минулорічного 21-го було цілком прийнятно), раптово «завалилося». У наступних дев’яти матчах лучани здобули лише дві нічиї, програючи навіть вдома відвертим аутсайдерам. Футболісти полишали команду – пішли Долиняк та Артимович і лише наприкінці сезону вдалося дозаявити Кльоца, який повернувся з «Металіста».

Після таких результатів перед завершенням турніру лучани виявилися на 22-му місці і з продовженням подібних результатів цілком могли опинитися за бортом другої ліги. Відтак, здобуття рятівних очок перед двома останніми домашніми матчами сезону довелося вирішувати «нестандартними» методами. Надамо слово пресі.

«Радянська Волинь»: «Матч «Торпедо» -- «Кристал» (Херсон) проходив у винятково повільному темпі. Здавалося, що гравці рухаються лише для того, щоб не замерзнути. Про гострі моменти у першому таймі годі й говорити. Їх не було створено жодного за 45 хвилин ні біля одних, ні біля інших воріт. У другому таймі гравці наче пригадали, що у футболі існують ворота, а головна мета колективу – забити гол. Першими успіху досягли гості. Та через дві хвилини Володимир Пєстов з 11-метрового встановив рівновагу. На 88 хвилині протягом 15 секунд команди встигли обмінятися голами. Отже, гра, яка більше нагадувала спектакль за наперед розробленим сценарієм, закінчилася внічию — 2:2.»

«Молодий ленінець»: «Після загалом безбарвного першого тайму матчу торпедівців Луцька з херсонським «Кристалом» друга половина гри розпочалася бурхливо. Спочатку гості сильним ударом з середньої відстані застали зненацька воротаря «Торпедо», і рахунок став 1:0. Не пройшло й кількох хвилин, як захисники «Кристалу» «заробили» пенальті. Його чітко реалізував В.Пєстов. Обмінявшись голами, футболісти спокійно догравали матч. Але за дві хвилини до фінального свистка сталося непередбачене – одна з небагатьох атак гостей знову завершилася голом. Торпедівцям вистачило кількох секунд, аби зрівняти рахунок. Будник здійснив справжній слалом у штрафному майданчику «Кристала» і при мовчазній згоді захисників і воротаря забив другий гол.»

Матч з криворізьким «Кривбасом» проходив «знову, як і попередній,у повільному темпі». Щоправда, після перерви лучани тричі вразили ворота гостей і здобули перемогу з рахунком 3:0. Цього вистачило, аби відірватися від небезпечної зони, незважаючи навіть на поразки у двох останніх гостьових зустрічах з «Буковиною» та «Поділлям». Результатом сезону стало всього лиш двадцяте місце з двадцяти чотирьох команд зони – досить прикрий результат, зважаючи на те, як розвивалися події протягом більшої половини турнірної дистанції.

Уболівальники команди були в розпачі й засипали спорткомітет і газети обурливими листами, пов’язаними з результатами торпедівців на фінішній прямій. Втім, ніхто з них не був обізнаний з реальними причинами ігрового спаду, а преса, цнотливо відмовчувалася. Й лише перед завершальними матчами волинські газети кілька разів згадали про якийсь «аморальний вчинок футболіста Старкова», про який ніхто нічого не знав. Певні висновки уболівальники змогли зробити лише в січні наступного року, коли у «Радянській Волині» вийшла критична й розгромна стаття Романа Флішаровського «Долари у футбольній гетрі». Разом з тим, нападки на команду не завершилися і по закінченні сезону. Журналісти «смакували» провал, критикували гравців і тренерів, звинувачували усіх в «споживацьких і не гідних радянського спортсмена настроях», пов’язаних з видачею квартир для гравців і тренерів, писали про «відсутність виховної роботи, необхідність жорсткого контролю з боку спортивних і громадських організацій» тощо. Інакше у той час бути не могло, а в результаті ще один сезон луцького «Торпедо» виявився таким, що не виправдав сподівань.

На цьому варто було б і завершувати, але ми згадаємо ще один поєдинок за участю лучан. Отож, перед матчами з «Кристалом» і «Кривбасом» до Луцька з візитом-відповіддю завітала «Хелміанка». Ця гра проводилася напередодні гри з херсонцями і, щоб не перевантажувати гравців, пройшла за досить цікавою схемою. У першому таймі полякам протистояло «Торпедо», яке до перерви забило гостям три сухі м’ячі. А після відпочинку на полі грав уже «Прилад», який навпаки – один гол пропустив. Таким чином, результат нестандартного «напівматчу» – 3:1 на користь лучан.