1968

Після провалу "Волинню" сезону-67 у керівництві області почалися певні "ворушіння" аби хоч якось виправити ситуацію. Проте на початку року, коли до старту чемпіонату було ще далеко, особливо кардинальних рішень не приймалося. Залишився на посаді "головного" і Юрій Головей, який причинами невдачі визначив втрату багатьох ключових футболістів та невдалу підготовку до сезону, зокрема, у зв'язку з несприятливою погодою. Тому першими новинами нового року із стану команди стала інформація про зміни у її складі. Особливого ентузіазму вона, на жаль, не принесла. "Волинь" залишили двоє основних і, головне, забивних форварди - Сопронюк та призваний до армії Петров. Тому особливої уваги до втрати оборонців Козирєва та Адамчука не було. Півзахисник Бичков повернувся до Полтави, а другого голкіпера Квака відрахували за "непридатністю". Новачки, як для початку, прізвищами не вражали - з рожищенського "Механізатора" залучили голкіпера Костянтина Тищенка, а також невідомо яким чином віднайшли кількох грузинських футболістів, які було відслужили в Ковелі. В такому аспекті більш-менш "дивився" досвідчений півзахисник Юрій Мозжухін з рівненської "Горині".

План підготовки до нового сезону, знову ж таки, мало чим відрізнявся від попередніх років - з середини січня команда проходила сеанс фізпідготовки в залі стадіону "Авангард" і лише через місяць перейшла безпосереднього до ігрових навантажень. Тим більше, що якраз "підкотив" традиційний обласний зимовий футбольний турнір. Щоправда, результати "Волині" уболівальників не втішили - "розкатавши" 4:0 слабеньку збірну Володимира-Волинського, майстри безрезультатно завершили свій матч проти нововолинців, а в останній грі поступилися 0:1 ковельчанам.

Проте, поки лучани входили у ігровий підготовчий період, на Волинь наприкінці лютого прийшла інтригуюча новина, що у класі "Б" з'явиться ще одна команда нашого краю, а саме - нововолинський ""Шахтар". У чемпіонаті області гірники були лише четвертими і тому, за логікою, не мали перспектив на місце в лізі майстрів. Та варто врахувати, що формування низових ліг радянського футболу у ті часи відбувалося за політико-адміністративним принципом і тому у Києві зважили, що промисловий Нововолинськ цілком вартий представництва на неаматорському рівні. Власне для "Волині" з того проблем не було, вони вникли лише у місті шахтарів, куди ця звістка прийшла занадто пізно для нормального формування і підготовки команди. Зате у волинських уболівальників виник додатковий інтерес до змагань в першій зоні, куди потрапили обидва наших футбольних "повпреди", а також, зрозуміло, усі очікували повноцінного волинського футбольного "дербі".

А в середині березня, перед від'їздом лучан на збори до Іршави, з'ясувалося що "Волині" більше немає... Якось непомітно для уболівальників керівництво області прийняло рішення про перейменування команди з милозвучно-патріотичної "Волині" на стандартно-радянське "Торпедо" (Луцьк). Формальною причиною зміни назви стала передача команди на баланс Луцького автомобільного заводу, а відповідно - й входження її до однойменного добровільного спортивного товариства. Однак, напевно, варто зважити на деякі об'єктивні моменти такого "перебазування". Усім відомо, що у СРСР декларувався розвиток спорту лише на любительському рівні і не допускалося жодних натяків на професійні відносини, хоча по факту футбольні команди, котрі мали статус "майстрів" фактично були професійними чи напівпрофесійними клубами. Футболісти по трудових книжках вважалися токарями, слюсарями, будівельниками й, у кращому випадку, спортінструкторами різноманітних підприємств та організацій. Насправді ж, гравці займалися виключно своїми футбольними обов'язками, отримуючи заробітну плату за спеціальними "секретними" відомостями регіональних або галузевих партійних відомств. Проте нас цікавить інший момент функціонування футбольного господарства, котрий стосується утримання самих футбольних команд. Все ж таки, витрати на екіпіровку гравців, переїзди, готелі, проведення тренувальних зборів тощо також вимагали фінансових затрат, котрі, як і в нинішні часи були немалими. Система, котра існували у той час передбачала, що кожна футбольна команда не може існувати сама по собі й повинна бути приписаною до певного добровільного спортивного товариства (ДСТ), котре повинно переймається питаннями її забезпечення відповідно до власних можливостей або виділеного "бюджету". В даному аспекті існувало ще два нюанси утримання футбольних колективів команд-майстрів. Перший полягав у прямій "приписці" до ДСТ, а другий передбачав, що команда, відносячись до певного спортивного товариства, перебуває на балансі якогось підприємства або групи підприємств, котрі за профілем фінансують відповідне ДСТ. Так, різноманітні спартаківські команди перебували на утриманні профспілок і ДСТ "Спартак", "Колгоспники" і "Колоси" - ДСТ "Колгоспник", "Шахтарі" - профільного спорттовариства вугільної промисловості або трестів та шахтоуправлінь і т.д.

Що ж стосується "Волині", то тут ситуація була доволі неоднозначною. Формально з початку свого заснування команда була приписана до ДСТ "Авангард", де, в принципі, дозволялися "вільності" з назвами. Але вже у січні 1961-го року в пресі зустрічається витік "секретної" інформації, що "Волинь" належить машинобудівному (!!!) заводу (у грудні 1966 р. його було перетворено на Луцький автомобільний завод). Виникає питання, чому ж назва "Волинь" трималася аж до початку 1968 року, якщо згідно інструкції команда автозаводу повинна була відноситися до іншого ДСТ, де варіації назв обмежувалися в основному "машинобудівниками" і "торпедами"? Пояснення доволі просте. Волинська область ніколи не входила в число промислово потужних регіонів, а тим паче у 60-х роках минулого сторіччя. Відповідно, існування обласних ДСТ залежало більшою мірою від централізованого бюджетного фінансування, аніж від грошових вливань місцевих підприємств, на котрі також покладалися обов'язки розвитку спорту. Централізоване ж фінансування в СРСР не було ідеальним і збільшення такого джерела доходів потрібно було "вибивати" в Москві або Києві, де луцькі функціонери особливого котирування не мали. Історія багатьох команд показує, що у 90 відсотках випадків вагомих успіхів добивалися ті з них, які мали "покровителів" у високих кабінетах партійного або адміністративного начальства. Якщо ж серед керівників регіонів, міст або заводів не спостерігалося прихильників футболу, які б могли вишукати додаткові джерела фінансування та стимулювання колективу, то такі команди жили "на одну зарплату" і у турнірній таблиці особливо не виблискували. У нас, на жаль, подібних ентузіастів ніколи не водилося і, думається, причиною тому є те, що секретарями волинських обкомів постійно були "привозні" люди з інших республік або областей, котрі не особливо переймалися розвитком волинського футболу. У зв'язку з цим на Волині реально існувала проблема нормального утримання футбольної команди, на яку потрібно було витрачати чималі кошти. Тому, початкова "приписка" "Волині" до ДСТ "Авангард" була суто формальною. Насправді ж її потреби забезпечувалися сукупно усіма спорттовариствами області, до числа "спонсорів" яких входив і машинобудівний завод. Варто зазначити, що в нашій області існувала спеціально створена Рада Союзу спортивних товариств та організацій, яка відповідала за підготовку і спорядження спортсменів, котрі виступали на різноманітних республіканських та всесоюзних турнірах. Так само було й з командою "Волинь", яка загалом перебувала у віданні цієї ж Ради. Однак, з не досить зрозумілих причин, із другої половини 60-х років можливості цієї організації ставали усе меншими. Для прикладу можна сказати, що у 50-х й першій половині 60-х років у волинському футболі можна було налічити по кілька десятків "Динам" та "Спартаків" і кілька сотень "Колгоспників", які виступали на обласних та районних турнірах і доволі часто перебували в числі лідерів. А вже в кінці 60-х з'ясувалося, що команди, приписані суто до ДСТ уже не можуть витягувати на лідерські позиції, а крім того, їх кількість досить суттєво скоротилася. Й навпаки - команди, які мали чітку приписку до цілком конкретних підприємств і могли розраховувати на більше фінансування з боку керівництва, вибивалися нагору. Якщо у 50-х роках чемпіонат Волині ще могли виграти любомльське "Динамо" або горохівський "Колгоспник", то з 1972 по 1991 рік золоті нагороди завоювали лише команди промислових підприємств - ковельський "Сільмаш", нововолинський "Шахтар" та луцькі "Прилад" і "Підшипник". Тому, варто припустити, що передача „Волині” від Ради союзу спортивних товариств у стовідсоткове відання ЛуАЗу була зумовлена зменшенням можливостей фінансування команди з боку суто спортивних організацій, а зміна назви на "Торпедо" вже була зумовлена внутрішніми адміністративними та спортивними інструкціями про те, як повинні називатися спортивні колективи машинобудівних підприємств. Повернення ж звичної і близької кожному волинянину "Волині" відбудеться лише через двадцять один рік...

Та все ж, перейдемо від організаційних моментів до суто футбольних справ, де на нас майже відразу очікує ще одна цікава історія. Отож, відбувши на тренувальний збір до Закарпаття, луцьке "Торпедо" зіграло й свій перший нормальний матч нового сезону, але цей поєдинок не був звичайним передсезонним спарингом, а проходив у рамках 1/2048 фіналу Кубка СРСР, а якщо точніше, то правильно даний етап називався "1/8 фіналу Закарпатської зони УРСР". Суперником лучан стали івано-франківські спартаківці. Досягненням стало те, що вперше лучани не програли свій кубковий матч - основний час завершився внічию 0:0. Проте у серії пенальті сильнішими виявився суперник - 6:4, а у торпедівців примудрились не забити обидва "штатні" пенальтисти - Дорошенко і Байсарович. На цьому моменті уважний читач повинен би зупинитися й запротестувати - не може за рахунку 0:0 серія пенальті завершитись 6:4! Якщо команди спочатку б'ють по п'ять одинадцятиметрових і отримують нічию, то тільки тоді можна довести рахунок в серії до шести голів, але при цьому різниця аж ніяк не складе два м'ячі, бо наступні одинадцятиметрові б'ються до першого промаху. Проте ми не помилилися, а справа була ось така...

На початку березня 1968 року до федерації футболу УРСР з всесоюзної федерації прийшло повідомлення, що дві українські команди класу "Б" мають місце в основній сітці розіграшу Кубка СРСР, тому до початку квітня необхідно подати кандидатури щасливчиків у Москву. Ситуація виявилась доволі складною, адже більшість команд перебували на передсезонних зборах у різноманітних куточках СРСР. Тому щоб оперативно вирішити кубкове питання було прийняте наступне рішення - усі українські команди класу "Б", які перебували на зборах в Криму та на Закарпатті організовувалися у відповідні зони, де за системою "на вибування" визначали між собою двох регіональних переможців, які й потрапляли до 1/128 фіналу Кубка. Команди, які готувалися в інших місцях просто позбавлялися права участі в розиграші трофею. Проте, нашвидкуруч організувавши відбірні кубкові турніри, чиновники не розіслали жодних регламентних вказівок на рахунок того, що робити у випадку нічиєї. До 1968 року в Кубку СРСР серії післяматчевих пенальті взагалі не практикувалися і на випадок "мирової" передбачалося перегравання матчу через день. Але графік турніру виключав можливість перегравання, адже його часові рамки були досить обмеженими. Тому для визначення переможця команди, які на свою голову зводили гру до нічиєї, самостійно (!!!) визначали "пенальтійний" регламент відразу після матчу, іноді навіть не проводячи додаткових тридцятихвилинок. Така ситуація призводила просто до абсурду. Наприклад у грі "Карпати" Мукачево - "Енергія" Нова Каховка, який також завершився внічию 0:0, було вирішено бити пенальті не почергово, а цілісними серіями. Спочатку обидві команди виконали одинадцятиметрові по 10 разів - і знову нічия. Тоді ще дві серії по 5 пенальті поспіль - нічия. І лише в третій серії по 10 ударів вдалося визначити переможця, коли новокаховці, не забивши на початку своєї серії, втратили усі шанси. Підсумковий рахунок по пенальті - 22:13 на користь мукачевців. Апогей ідіотизму того розіграшу кубка СРСР досяг піку на завершальній його стадії - невдахи-півфіналісти розігрували між собою третє місце...

У матчі за участю лучан з івано-франківцями ситуація була аналогічною - завершивши основний час внічию 0:0, команди виконали дві цілісні серії по 10 одинадцятиметрових. Спартаківці реалізували шість, а лучани - лише чотири. Так, "Торпедо", не програвши в основний час, знову вибуло з кубкового розиграшу. В товариських матчах торпедівцям пощастило більше: спочатку вони рознесли 3:0 чернівецьку "Буковину", яка на першому кубковому етапі перемогла нововолинський "Шахтар" 2:1, потім завдяки точному удару Мікояна здолали авангардівців Тернополя, розійшлися миром 0:0 з черкаським "Дніпром" і лише в останньому матчі поступилися дрогобицькому "Нафтовику" 1:2. Уже на самих зборах тренери запросили до команди нападника Вільгельма Телінгера з мукачівських "Карпат", який відзначався гарною технікою та нестандартними діями на зеленому полі.

Перед стартом сезону Юрій Головей дещо бідкався з приводу не надто доброї зіграності форвардів, де з'явилося чимало новачків, але зазначив, що команда повинна поборотися за місце у першій четвірці, яке давало право на участь у фінальному турнірі за звання чемпіона України. Проте стартовий матч проти "Ніструла" з Бендер посіяв певні сумніви у подібних перспективах. Торпедівці сумлінно атакували увесь матч: на перших хвилинах дві нагоди втратив Солженіцин, в кінці першого тайму з десяти метрів двічі не потрапив у ворота Гетьманчук, а гості, котрі обрали гру від оборони, на 60-й хвилині реалізували вивірену контратаку - 0:1. Лучани знову атакують, але Солженіцин не реалізував вихід сам на сам, а потім молдавських футболістів виручила штанга і, як підсумок, поразка. Однак, наступний матч проти більш потужного тираспольського "Дністра", хоча й пройшов у впертій боротьбі, приніс "Торпедо" першу перемогу - на початку другого тайму Савчук, який вийшов на заміну, забив переможний гол. Здавалося б, поразка у стартовій грі була прикрою випадковістю, але матч третього туру проти безпросвітного аутсайдера класу "Б" усіх часів - "Дунайця", показав що до високих місць у турнірній таблиці торпедівцям ще далеко. Гості переграли лучан по всіх статтях і навіть єдиний гол на користь господарів виявився результатом "самострілу" когось з ізмаїльців - 1:2.

Після такого початку над головою Юрія Головея почали збиратися хмари. Дров у вогонь підкинула й поразка від дебютанта класу "Б" - червоноградського "Шахтаря", який вдома у другому таймі забив єдиний гол у ворота Ступара. Розправу над "головним" дещо відстрочило "дербі" з нововолинцями. Останні також стартували "не дуже" і у матчі п'ятого туру, котрий відбувся у Луцьку 2 травня, зійшлися два аутсайдери перших турів. До звітної зустрічі "Волинь" з "Шахтарем" грала доволі регулярно, але лише в межах товариських матчів. Щоправда, тричі доля зводила команди в стикових іграх за право грати в класі "Б", проте ці поєдинки мали більшою мірою напівофіційний статус і шахтарі нічого особливого лучанам протиставити не могли, хоча й здобули дві втішні перемоги по 1:0 (загальний рахунок протистояння 4 перемоги "Волині" проти двох у "Шахтаря", різниця м'ячів 18 - 6). Та значний глядацький інтерес до гри команди виправдали якщо не майстерністю, то впертістю і непоступливістю боротьби - точно. Перший тайм був повністю за лучанами, але забити їм так і не вдалося. Нововолинцям теж не пощастило - в рідкій контратаці Стичук вийшов сам на сам з Ступаром, але пробив повз ворота. Після перерви розклад сил на полі не змінився, але лише підключення в атаку захисника Мікояна дозволило торпедівцям вирвати перемогу - на 68-й хвилині той вдало зіграв головою у штрафному й відкинув м'яч під удар Возницькому, котрий чітко надіслав м'яч у правий від Юрія Тимофеєва кут воріт. Нововолинці затим спробували перехопити ініціативу, але пробити захист лучан було непросто та й останні на завершальних хвилинах ледь не забили вдруге. Тож, перше історичне волинське "дербі" завершилося, як і належить, на користь досвідченіших торпедівців.

Але вже через тири дні команда знову продемонструвала свої проблеми, не зумівши вдома переграти ще одних вчорашніх аматорів, кам'янець-подільське "Поділля" - 0:0. Цей ляпсус став останнім для головного тренера, якому пробачили провал минулого сезону. Не бажаючи й далі споглядати конвульсивність у діях "Торпедо", керівництво відправило "коуча" у відставку. Заміну довго не шукали і за два дні до виїзду за непростим маршрутом Хмельницький-Бєльці-Чернівці команді був представлений новий наставник. Ним став колишній гравець однієї з потужних луцьких аматорських команд - "Спартака" - Борис Іванович Волощук. Зрозуміло, що часу на виявлення проблем у нового керманича не було, проте з гостьових матчів торпедівці зуміли вивезти нульову нічию проти молдавської "Будіндустрії". На щастя, в цей момент "Торпедо" отримало паузу в чемпіонаті, пов'язану з заздалегідь запланованим вояжем до Польщі, у зв'язку з чим домашній матч проти івано-франківського "Спартака" був перенесений на друге коло.

Візит до Любліна, на відміну від попередніх років, виявився не надто приємним для лучан. Перший матч наші земляки проводили проти добре знайомого "Мотора", маючи при цьому певну фору. Справа в тому, що люблінці в сезоні 1967/68 якраз боролися за перемогу в лізі і підвищення в класі, тому зайвий раз напружуватися у товариському матчі напередодні вирішальних поєдинків чемпіонату вони не стали. У першому таймі Возницький та Мозжухін закотили "Мотору" два голи, але після перерви господарі, випустивши на поле кількох гравців "основи", зуміли відігратися й звести гру до нічиєї. А ось наступний матч у Пулавах проти місцевої "Вісли", котра виступала всього лиш на першість воєводства, завершився шокуючими 0:3 для "Торпедо". Єдиною користю з такого вояжу стало посилення лінії атаки. Отримавши можливість переглянути у спарингах кількох новачків, Борис Волощук не міг не скористатися нею, адже у заявці команди на той момент перебувало всього лиш 14 гравців. В результаті до Луцька з ковельського "Рубіна" перебрався центрфорвард Роман Якубович, який з ходу завоював місце в основному складі.

Першу реальну пробу сил новий наставник провів уже вдома в матчі з мукачівськими "Карпатами", проте й на цей раз команда виглядала не надто впевнено і очко було здобуте лише завдяки індивідуальним діям Телінгера, який зумів зрівняти рахунок наприкінці першого тайму. Таким чином, після одинадцяти турів лучани розташувалися на дев'ятнадцятому місці в турнірній таблиці, на два очка випереджаючи нововолинців. Однак, справи поступово почали налагоджуватись. У грі з ужгородською "Верховиною" торпедівці виглядали куди краще і якщо команди спочатку обмінялися голами за рахунок відвертих помилок в захисті, то потім "Торпедо" намертво притиснуло гостей до своїх воріт і Возницький за 13 хвилин до завершення гри потужним ударом з 30 метрів приніс команді перемогу - 2:1. Він же став автором переможного голу і у Новій Каховці - 1:0, у Нікополі забивав уже "асистент" Возницького - Солженіцин - 1:1. А от де лучанам у тому сезоні відверто не щастило, так це у матчі з дебютантами ліги майстрів. Несподіваним завершенням виїзної серії став провал у грі з якимівським "Колосом" - 0:3.

Та наступні матчі повинні були стати "лакмусовим папірцем" можливостей лучан, адже до Луцька повинні були завітати безумовний лідер зони - тернопільський "Авангард", який втратив лише чотири очка, та рівненчани, котрі граючи внічию ледь не кожну гру, зуміли вибратися на шосте місце. Гра проти "Авангарду" вийшла, напевно, найбільш яскравою. Гості володіли безумовною територіальною перевагою, а волиняни вміло використали швидкісну контргру. Наприкінці першого тайму протягом двох хвилин вони й вирішили долю поєдинку. Спочатку Савчук рвонув по правому флангу - гол, а потім Телінгер від лицьової навісив на того ж Савчука - і рахунок 2:0. Після перерви гості обложили ворота "Торпедо" й змогли сквитати один м'яч, але на більше їх не вистачило. Вірніше вистачило, але у рамці нашої команди творив дива Костянтин Тищенко, який на останній хвилині витягнув пенальті з кута воріт. Сенсація - перемога 2:1! Гра ж проти злісної "Горині" принесла певне розчарування. Матч, звичайно ж, проходив у жорсткій непоступливій боротьбі, але вперше у протистоянні Луцьк - Рівне глядачі не побачили забитих голів - 0:0. Зате реабілітувалися торпедівці у грі з дрогобичанами, забивши тим три сухі м'ячі. Вже на 5-й хвилині настирний правий крайній лучан Савчук відкрив рахунок, перед перервою Возницький вдало зіграв на добиванні, а третій цвях на рахунку Солженіцина.

На початку липня у Луцьку гостював вже представник другої польської ліги (за нашими мірками - першої) люблінський "Мотор". Гра поляків з самого початку нічого доброго для торпедівців не віщувала - перевага гостей була досить впевненою. Як результат - наші земляки без варіантів поступилися 0:3. У завершальній виїзній серії першого кола "Торпедо" своїх прихильників також не порадувало, поступившись у всіх матчах з загальним рахунком 0:5 і, таким чином, на проміжний фініш лучани прийшли всього лиш сімнадцятими. Та низьке місце не відображало реального потенціалу команди. Було видно, що після тренерської рокіровки, зумовленої невдалим стартом, "Торпедо" значно додало і ряд матчів з сильними суперниками підтверджували думку, що прогрес попереду.

На початку другого кола в команді відбувся ряд кадрових змін. Так, перспективного, але незабивного форварда Гетьманчука відправили до Нововолинська, залишив Луцьк воротар Ступар, який після того, як піймав кураж Тищенко, змушений був "гріти банку". Через кілька матчів з дисциплінарних міркувань відрахували Солженіцина, а потім і оборонця Закараю. На їх місце прийшли оборонець В.Фомін та півзахисник Болдирєв.

Старт другої половини турніру вийшов для торпедівців хоч і не надто яскравим, зате вдалим на здобутки. Команда грала прагматично і з завидною регулярністю почала записувати очки у свій актив. Вдалі розіграші штрафних дозволили здобути перемоги на бердичівським "Прогресом" та дніпродзержинцями - по 1:0. Олександрійський "Шахтар" та івано-франківський "Спартак" здолали більш впевнено, але в обох випадках дозволяли гостям забивати м'яч престижу - двічі 2:1. Затим було взято очко у Дрогобичі - 0:0, а у Рівному одне очко лучани втратили. Перший тайм пройшов за переваги "Горині", у другому ж навпаки - лучани притиснули принципових суперників до власних воріт і Петро Лівак на 75-й хвилині забив такий потрібний гол. Рівненчани шансів аби відігратися відверто не мали, та за три хвилини до кінця... "Тищенко добре забрав м'яч і вже хотів вибивати з штрафної, але гравець ровенчан вибив м'яч з рук прямо у ворота. Голкіпер лучан лише за лінією наздогнав його. Після короткої наради суддів сумнівний гол було зараховано". Цитата з газети "Радянська Волинь" дозволяє явно зрозуміти, що така ситуація повинна була призвести до штрафного удару і зовсім не до зарахування голу. Та чорна нарада людей в чорному відібрала у лучан перемогу подвійної цінності. У Тернополі ж "Торпедо" потрапило під каток розлюченого поразкою першого кола "Авангарду" і програло 0:3.

Зате у домашніх поєдинках наші земляки відігралися. У трьох матчах проблеми виникли лише проти новокаховської "Енергії", та й ту лучани дотиснули завдяки відмінному дальньому удару Телінгера на останній хвилині. Таким чином, здобувши у десяти матчах 16 пунктів, "Торпедо" підібралося майже впритул до заповітної четвірки і з 33 очками посідало шосте місце в таблиці. Але на черзі були ігри з безпосередніми конкурентами за потрапляння до фіналу. В Ужгороді у напруженій грі лучани поступилися 2:3, а затим отримали "нулі" у Мукачевому та Івано-Франківську. Вдома ж "суху" нічию проти "Буковини", що йшла на другому місці, ще можна було вважати позитивом, але такий самий рахунок у протистоянні з бєльцівською "Будіндустрією" явно розчарував. Крім того, сильнішим у Луцьку виявилось і хмельницьке "Динамо" - 0:1. Відповідно, такі результати відкинули "Торпедо" з лідерських позиції і команді залишалося боротися лише за престиж та якомога вище місце у турнірній таблиці. Наступна нічия у Кам'янці-Подільському, як вдалося здобути завдяки голу Зайченка, радості не принесла, адже реально можна було розраховувати і на більше.

За п'ять турів до завершення "Торпедо" перебувало на одинадцятому місці і у найближчому матчі мусило екзаменувати у Нововолинську "Шахтар". Земляки на той момент міцно засіли на останній позиції і мали у пасиві серію семи поразок поспіль. Та перед цим лучани провели ще один "волинський" матч, завітавши до Маневич на матч з збірною райцентру. Що цікаво, майстри зуміли зрівняти рахунок лише незадовго до суддівського свистка - 1:1. З таким "вражаючим" досягненням торпедівці відбули на "дербі" до Нововолинська. Матч між земляками проходив у доволі прохолодну й дощову погоду. Важке поле знівелювало різницю у класі, м'яч часто зупинявся у калюжах і тому досягти успіху в першій половині гри нікому не вдалося, хоча у господарів і шансів на це ніяких не було. Після відпочинку торпедівці, зваживши на проблему, почали обстрілювати ворота суперника здалеку, але успіху досягли лише за 8 хвилин до закінчення гри. Володимир Байсарович сильно пробив по центру, м'яч прямо перед голкіпером вдарився об землю і перескочив через останнього в сітку - гол. Тож і другий матч на рівні майстрів класу "Б" виграли лучани з рахунком 1:0. Останній домашній поєдинок сезону "Торпедо" проводило вдома проти червоноградського "Шахтаря" і на міжсезонне прощання з своїми уболівальниками просто зобов'язане було брати свої два очки. Але сталося навпаки - відразу після перерви гості, скориставшись помилкою захисту лучан, забили гол. А коли наша команда пішла відіграватися, вловили момент для контратаки і забили другий - 0:2.

Загальне враження від результатів "Торпедо" у другій половині другого кола було гнітюче. Команді явно не вистачало лідерів у нападі і півзахисті, адже очевидні проблеми із створенням та реалізацією моментів й призвели до такої ситуації. Традиція минулих років підказувала, що останні матчі сезону лучани проводять вкрай невдало. Тому завершальний виїзд на південь очікувався з песимізмом і дехто вже почав підраховувати на яке ж місце опуститься команда на цей раз. Проте команда зібралася і завершальні поєдинки провела більш рівномірно, аніж попередні триматчеві серії. Спочатку в Ізмаїлі лучани помстилися за домашню поразку "Дунайцю" - 1:0 (гол на рахунку Лівака). Згодом завдяки голу Возницького вибороли непросту нічию у Тирасполі - 1:1 і лише в останньому турі поступилися у Бендерах "Ніструлу", хоча більш логічним було здобуття очок саме в цьому матчі.

У підсумку "Торпедо" виявилося дванадцятим, що у порівнянні з результатом минулого року можна було вважати за успіх. Проте якщо згадати, що команда протягом сезону тривалий час перебувала в числі шести-семи кращих команд зони, то про вести мову про якийсь успіх було недоречно. Ситуація, коли лучани протягом якогось періоду турніру видавали гарну гру й входили в число лідерів, а потім звалювалися донизу трапилась не вперше. Тому варто певно зауважити, що найбільшою бідою "Торпедо" була постійна нестабільність - кожного сезону тренери латали "дірки", пов'язані з втратою ключових виконавців у кожній лінії. Незважаючи на це, у команді підібрався й кістяк з досвідчених ветеранів - Мікояна, Байсаровича, каптана команди Дорошенка, які проводили вже не перший сезон за лучан. Однак, останніх було надто мало аби розраховувати на впевнені і зіграні дії всіх гравців протягом тривалої турнірної дистанції. А в таких випадках, як завжди, надію на краще потрібно було переносити на майбутнє.